Її долоні вузькі, наче дрібні, на твоєму оголеному животі, на лобку, вони торкаються твоєї чоловічності — безвольної, вимученої, замореної в курв’ячих тілах, і чи знає вона, чи не знає, ти ж їй не казав, але стільки разів повертався додому зі шрамами курв’ячих нігтів на плечах, зі знаками курв’ячих вуст на шиї, а Геля вдома, над колискою Юрчика, і ти так довго взагалі не хотів її торкатися, Костоньку, тебе бридило її гарне, добре, чисте тіло, бо було добре і чисте, але насамперед тому, що вона тобі віддала те тіло, що те було тіло твоє, що берегла його для тебе. Дала тобі своє налякане, неболюче дівоцтво, дала щойно по шлюбі, але дала, поклала тобі своє чисте тіло в офіру, а ти її так відкинув, коли спав з усіма тими дівками, з котрими спав, Костичку.
А вона тобі те пробачила, пробачила, навіть не знаючи про те, то й ти сам собі пробач, любий мій, мій підпоручнику Константи Віллеманн, мій коханий, мій боже.
І як вона тобі віддавалася, пам’ятаєш? Не було в тому брудного шукання власних розкошів, не було. Вона віддавала тобі цілу себе, приймала тебе в себе, не хотіла від тебе нічого, не хотіла нічого від тебе, хотіла тільки давати себе тобі, то й давала.
А ти уявляв собі, що то в ліжку її батько, котрого ти ненавидиш із його євгенікою. Чи вона відвертала своє лице від твого? Відвертала. Але не тому, що вважала тебе брудним, хоча ти таки був брудним. Відвертала лице від насолоди, може, й тілесної, але радше, в першу чергу, передовсім від насолоди віддавання самої себе тобі, Костоньку. І чому ж ти тоді думав, що вона не цілувала тебе, якщо її вуста насправді шукали твоїх вуст, Костичку? Чому ти зводив на неї поклеп?
Думав неправдиво, погано?
Пробач мені, Гелено, єдина, котра мене кохала. Пробач мені, добрий духу мого життя, що я так тебе покривдив. Віднині я тебе більше ніколи не скривджу.
— Пробач мені, Гелю, — шепочу. — Пробач мені. Я не гідний тебе, Гелю.
— Чшш… Тихо, Костичку.
Її долоня на моїй підлій голові, на моєму плюгавому чолі, вона прочісує моє волосся.
— Чому ти послала мене туди з тим пакунком, Гелю? — шепочу, не сплю.
— Бо воно тобі потрібне, Костику. Бездіяльність тебе вб’є.
— Мене втягли до конспірації. Я погодився.
— Знаю.
— Але я не для Польщі погодився. Мені до сраки Польща. Обіцяли, що допоможуть знайти Іґу. А мене Яцек про те попросив, розумієш… Я тому погодився, розумієш?
— Розумію, Костичку. Спи.
— Я вбив людину, Гелю.
— На війні? — запитала, не припиняючи пестощів.
— Ні. Вчора.
Її долоня на секунду затрималась, застигла у важкій нерухомості, чи то була нерухомість запитальна, чи то ледь подивована?
— Очевидно, мусив убити. — Долоня рушила знову. Так, ніби сказав, що витратив сто злотих.
— Мусив.
Підняла голову. Вірить, приймає, визнає.
— Як думаєш, Іґа ще жива? — питає без тіні несмілості, не боїться вимовити те слово.
Я ткнувся головою в її бік, у її стегно, десь там, де міг дотягтися.
— Не знаю, Гелюню, не знаю.
— Бідний Яцек. — Геля шморгнула носом, ніби збиралася розревітися. — Бідна Іґа.
Бідна Іґа.
Моя перша коханка, перша жінка, і я був її першим чоловіком, а то був рік двадцять сьомий, і ми були на курорті над озером Мядель у повстанському селі, у дворі Рохацевичів, я був тоді вісімнадцятирічним хлопчиною, дурним, дуже чутливим до власного акценту, який часто був шльонським чи німецьким, а тому часто я просто собі мовчав, і збоку то виглядало так, що говорив я суто у справах; але в ті нечасті хвилинки, коли я почувався вільнішим, моє «а» нижчало або, залежно від дивних і незбагненних потоків думок у моїй голові, акцент схилявся до німецького, до круглого «р», і я те чув, бачив здивування чи усмішки й замовкав.
І був там зі мною на курорті Яцек, мій добрий, любий Яцек, мій янгол пляшечок, повних добра і веселки, чи то, радше, зла і смерті, мій колега з гімназії, на два роки старший, із ним доти я взагалі не товаришував, щойно в маєтку Рохацевичів, поміж сосновими борами, озером, прогулянками та плаванням на каяку, щойно там зродилася наша приязнь.
А ще там була Іґа. Яцек тоді був до смерті закоханий в одну варшав’янку, тож на Іґу навіть не глянув. А Іґа була там потужно, ніби увесь той курортний світ обертався навколо неї.
Вона приїхала пізніше, через два дні за нами, я вперше побачив її за сніданком. Доти ми вже розчарувалися в товаристві. Було там двоє старших урядників із Познані, нудних, ніби великопісна проповідь, один із них — з дружиною, сухою, ніби з гербарію.