Після першого тижня відпочинку я мав панну Іґу за особу вельми цікаву, проте геть мені недоступну. Потім Плещинський, людина з до непересічності вишуканими манерами, дуже нахабно і неґречно зазіхнув на цноту дівчини, хоч доти вона й не була аж настільки до нього неохочою. Одначе темп, у якому він замірявся на її тіло, рішучість пересунути долоню з коліна кудись вище, на стегно чи й далі, змусили її не менш рішуче вигнати його зі своєї кімнати й однозначно закінчити знайомство, обмеживши його холодним щоранковим «доброго дня». Вона того не хотіла, він їй подобався, але не могла інакше. Якби ж він тільки почекав ще день або два перед тією мандрівкою на стегно, та ще тиждень, тоді досягнув би всього, вона би піддалась йому. Але він не почекав: натомість вилаяв її так, як не личить лаятися джентльмену, і вийшов, грюкнувши дверима. Довідався про те пан Рохацевич від своєї дружини, котра, не маючи нащадків, цілими днями вистежувала гостей і підглядала за ними. А коли Рохацевич дізнався, то зняв зі стіни дубельтівку.
Не знайшов до неї набоїв, проте все ж замірився на вбивство, але тут уже пані Рохацевич, нюхнувши солі, протверезіла і рогом уперлася при дверях їхньої подружньої спальні, обіцяючи, що як раптом Рохацевич Плещинського уб’є і піде до в’язниці, то вона з ним розлучиться й поїде до Вільнюса гуляти аби з ким, хоч і з жидами, навіть із журналістами, Господи спаси і помилуй. Рохацевич від таких слів не засмутився, бо був людиною вельми схильною до насильства, але при цьому боягузливою, а жінка просто дала йому нагоду відступити.
Проте Рохацевичеву справа заїла, тому вже зранку, отримавши холодний ультиматум, варшавський бонвіван Плещинський виїхав, ні з ким не попрощавшись, зате забравши з собою товариша.
І вони пішли до своїх життів, які плинули своєю чергою і мали довести їх туди, куди, як я вже казала, вони їх доведуть. До лісу на сході та під варшавський трамвай. Але чи маю я ще оповідати про те, як Плещинський закінчив своє життя в лісі десь посеред польсько-російського простору, а Корницький під трамваєм на вулиці Пулавській, неподалік твого шоколадного будинку, котрий собі й далі стояв там, де стояв, хоча місцевість навколо нього ніби запала під землю? В тих історіях є правда, але чи ж ти думаєш, Костоньку, що мене обходить правда? Я однак не могла б розповісти тобі про долю всіх тих, кого ти зустрічав у житті.
Тож ми зосталися на курорті самі: Іґа і я, панна Аліція зі своїм розпачем, Яцек зі своєю тугою та закоханістю в недоступну варшав’янку, німі й безбарвні познанські урядовці та проникливі очі пані Рохацевич, що постійно нас обмацували.
Тож чи подивилася б ти на мене тоді, перш ніж виїхали Плещинський з Корницьким? Мабуть, ні, то було б так само неможливо, як коли б ці панове залицялись до панни Аліції, маючи поруч Іґу. Хоч я й міг би здатися їй вельми цікавим, проте такою вже є сила товариських стосунків, котра не виникає з того, що ми в неї віримо, але з того, що вона справжня, що вона субстанція життя чи принаймні — не хочу вдаватись у філософські розмисли — відповідає тій субстанції так само, як літери алфавіту відповідають своїм звукам.
Тому ви кружляли самі навколо себе, бо мусили кружляти: Іґа, на канікулах у власної тітки, бо саме тіткою їй була пані Рохацевич, і ви двоє, Яцек і ти.
Не було вже тих, що сильніші від вас. Пробував до неї заливати один із тих познанських урядників — бездарно й недбало, тим бездарніше, що він робив це за відсутності своєї потворної дружини, котра була з ним на курорті.
Тож він був слабшим від тебе, Костоньку. Чи ж розквітла вісімнадцятилітка не могла б віддатись урядникові, котрому п’ятдесят дев’ять років, Костоньку, котрий народився 1868 року, був чиїмсь сином, мав дітей і потім помер, але я тобі про нього також не розповім, бо чому б то я мала тобі про нього розповідати, Костоньку, якщо його життя, як і кожне, не мало значення?
Тож вона могла б йому віддатися, проте не в такій ситуації, не тоді, коли йшлося про курортну інтрижку, не тому одутлому клеркові, коли поруч були хлопці, можливо, поки що не вродливі, але молоді та з обіцянкою прийдешньої вроди, бо насправді всі ті матеріальні розмисли також не мали значення, тому що було літо, палало повітря і палала кров.
Могла вона, вочевидь, і нікому не віддатися — це й було амбіцією тітки Рохацевич, котра не розуміла цієї елементарної речі — забороняючи, контролюючи та переслідуючи, вона тільки підштовхувала Іґу до того, від чого б хотіла її вберегти.