Коли ти побачив Яцка з Іґою, то нічого не зробив, пам’ятаєш, Костику?
Чого ж ми тоді взагалі стрілялися, не можу пригадати. Ну тобто я пам’ятаю, що нам ішлося про Іґу, але як, що там було про неї, я ж тоді вже був із Гелею, що мені було до Іґи?
Не пам’ятаєш, Костику, забув, дурненький, бо таки хотів забути, викинув із голови.
А було так: ви сіли у «Зем’янській» п’яні. І, здавалося, цвіте між вами дружба і всіляка злагода. Ви навіть обіймалися, випиваючи чергові келишки коньяку, одним духом, як горілку.
Були там також Іґа і Геля, були обидві, вони вже заприязнилися, дивилися на вас ізнизу вгору, від столика архітекторів, сиділи з Журавським та іншими, а ти тоді шепнув, Костику: «І як тобі смакують мої недоїдки?»
Про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий був закоханий в Іґу, про що ти думав, кажучи це у вічі Яцкові, котрий приязно до тебе ставився?
Не знаю, чи ти взагалі про щось думав. Ти йшов стежкою тигра, ти був драконом, ти знайшов його найменш захищене місце. А потім був невеличкий скандал, про дуель навіть у «Кур’єрі» написали, без прізвищ, зате вельми насмішкувато, що то, мовляв, була дуель, яких багато, у якій основною жертвою стає дах, що його дуелянти з великою радістю дірявлять, ніби то дах спричинився до всіх тих образ і викликів.
А потім ви возз’єдналися, легко возз’єдналися…
— Спи вже, Константи, — каже Геля.
І я засинаю. А потім прокидаюся надвечір. Геля приготувала вечерю, скромну. Якийсь суп, хліб. Юрчикові дістається м’ясо, він їсть і дивиться на свого татуся, на переможеного вояка, котрий жодного разу не вистрелив, дивиться, дивиться на морфініста, дивиться на моє життя, на мої невдалі рисунки, на змарновані шанси, на все моє життя, на мого мертвого батька, на мою матінку Білу Вірлицю, на все дивиться і не бачить.
По вечері Геля поклала Юрчика спати, а я в своєму одязі знайшов кількаденний шоколад, той, що його купив у Галі Мировської. Заніс до кімнати Юрчика.
— Він уже спить.
— То я покладу біля нього на столику, вранці зрадіє.
Геля подивилась на мене, і в її погляді було видно кохання. Ми пішли в ліжко. Її рука була на моєму торсі, моя рука — на її грудях. Не відвертала голови. Потім я пригортав її, а вона тихесенько плакала.
Потім я заснув.
Розділ VI
Я дивлюсь на нього, на Константи Віллеманна, споглядаю його звисока, дивлюся, як він спить біля своєї дружини, в шоколадному домі, вони сплять побіч, поєднані нещодавніми любощами, близько, бо вона все знає і все йому пробачає, сплять, я дивлюсь на них і бачу, як темна субстанція, що пульсує під тоненькою шкірою світу, випускає свої мацаки. Оплітає опори, на яких стоїть шоколадний будинок, прослизає на сходи, входить, спинається вище, шукає його.
Чи можу я її перемогти?
Я чорна богиня. Я знаю мови людей і янголів. Дозволяю мацакам зіпнутися вгору сходами, дозволяю прослизнути попід дверима, дозволяю ввійти до спальні Константи, влізти під ковдру, вдома холодно, але темна субстанція того не знає, вона не шукає під ковдрою тепла.
Дозволити їй чи спинити її?
Я чорна богиня.
Дозволяю.
Темна субстанція торкається Константи.
Дзвонить телефон.
Темна субстанція оповиває Константи, розтуляє йому губи, проштовхується поміж зубами, вливається в стравохід і трахеї, заповнює легені та шлунок.
— Константи, телефон, — крізь сон промовляє його дружина Гелена.
Устань, Константи, візьми слухавку. Це телефонує Інженер, це телефонує твоя доля і твоє життя, ти мусиш відповісти. Устань, Константи, устань.
Темна субстанція в’ється кишками Константи, тисячериться альвеолами його легень, просочується в кров, наповнює його анус і сідниці, розливається всередині стегон, оповиває Константи ззовні та зсередини.
Дзвонить телефон.
— Константи, телефон, — каже Геля.
Розплющив очі. Розплющую очі. Розплющив очі.