— Але ж я з ними оце допіру воював… — я запротестував, щойно відчув таку потребу.
— Ну але ж ти не стріляв, правда? Ми вже про це були говорили, — сказав він, ні на хвилю не припиняючи всміхатися, його усмішка нагадувала мені морду акули.
І мені забракло духу, мені забракло духу. Він знову говорить до мене на «ти».
Костику, смішна ти кулько з м’яса і шкіри, моя бідна маленька іграшко, забавко темної субстанції, що пульсує під шкірою світу, Костику, мій любий, єдиний…
Вітковський штурхнув мене в плече.
— Та то я жартую, пане. Ви з ними воювали, а вони за те вас поважатимуть. Чули про Ґудеріана?
Ну, чув, чув. Генерал. То я й кивнув.
— Ну, от якісь його кузени, з Холма, також воювали в нашому офіцерському складі, та й наче добре воювали, а зараз вирішили, що вони вільні від присяги, бо так виходить, уявіть собі, що Польщі вже немає, тому й присяга неважлива…
— Та бо таки немає, — урвав я його мову. — То, може, й справді неважливо.
Інженер гучно розреготався, ляскаючи себе по стегнах.
— Добре, добре!.. Так і маєте їм казати, коли вони будуть запитувати. Дуже добре!
Він нараз споважнів, а я нараз збагнув, що Вітковський просто кохається в акторській справі, в тих раптових контрастах настроїв.
Нічого ти не зрозумів, Костику, нічого не знаєш, не зможеш читати людей, котрих зустрічаєш, бо ти сліпий, бо не розумієш людства.
— Але насправді ж вам відомо: осьде Польща! — Інженер гупнув себе по широких грудях, аж загриміло. — І у вас вона теж там. Я знаю.
Він підвівся.
— Коли в них зареєструєтесь, подзвоніть мені, ми приведемо вас до присяги і дамо подальші накази. Ну то бувайте.
Ляснув мене по плечі. Я встав, геть приголомшений.
— Але мамі я мушу сказати правду.
Він широко всміхнувся, знову, знову, знову, радісний, ніби в ролі веселого господаря в легенькій комедійці.
— Не буде потреби, самі побачите. Ну, мені вже пора. Вітчизна чекає. Чолом!
Я щось невиразне муркнув у відповідь, знову не міг докладно знайтися в цих нових декораціях контакту ні товариського, ані службового, не знав, що маю сказати: «Так точно, Інженере»? «На славу вітчизни»?..
Ти просто не маєш слухати тих наказів, Костоньку. А якщо вже послухав, то не має жодного значення, як зараз відреагуєш, любий мій.
— А, мало не забув, — із півдороги повернувся Вітковський. — То для вас.
І він поклав на стіл маленький, але грубий паперовий квадратик, багато разів складений аркушик. І вийшов, зник, а чи й справді тут був? Дивний погляд кельнера доводив, що таки був.
Я розклав згорток. Виконаний зеленим чорнилом польськомовний напис проголошував: «Іґа Ростанська, заарештована під Радзиміном 1 жовтня, наразі перебуває під тимчасовим арештом на вулиці Шуха, 25, може бути переведена в ув’язнення на вулицю Дзєльну, 24/26».
Перша думка: що вона робила першого жовтня під Радзиміном? Чому тікала з Варшави, замість бути в Яцка при боці?
Друга думка: зателефонувати до Яцка, до лікарні, бо ж це означає, що Іґа жива, жива! Розповісти йому про все, але чи розповідати про знімки в Саломеї?..
Третя думка: один день, він дізнався про це за один день. То не якась доморощена, диванна організація, котра може й має бажання діяти, але не має для цього ні засобів, ні змоги. А Вітковський може. То чи не варто було би співпрацювати з ним у цих питаннях? Навіть коштом набуття німецької ідентичності, бо це ж найвища посвята для вітчизни — позбутися для неї не життя, бо на це і вояк здатний, але самого себе заперечити, власне ім’я та честь, прийняти не лише кулю, але гірше — прийняти погірдливі лайки та образи, що ними в мене несхибно цілитимуть.
То я готовий до цього?
Чи тільки з думкою про те, яка велика мені буде хвала вже після перемоги? Коли впадуть маски та широкий загал довідається з гідних і поважних уст, що той Константи Віллеманн ніколи не зрікався вітчизни, просто виконував завдання, яке вітчизна на нього поклала, на його плечі.
Але ж не тільки тому.
Так, Костоньку, не бійся думати про це, бо, приймаючи це завдання, виявляєш геройство, не соромся думати про те геройство, нехай тебе злякає та думка, бо що ж іще може тебе злякати? Так, Костусю, любий мій, єдиний мій.
Тож не тільки тому. Якби навіть я мав загинути німцем, втратити життя і, втративши, ніколи більше не повернути свого доброго польського імені, хіба я не погоджуся на це з охотою?