Погодишся, Костику, бо то, власне, гра в твоїй голові, так тебе виховано, байдуже, батьком чи матір’ю, аби ти був готовий на будь-які подібні пожертви, щоб їх не боявся, бо то метафізичні пожертви, вони не вимагають дозволу від суспільства, досить уже того, що вони діються в тобі, вони дотичні до твоїх інтимних стосунків із тим предивним, таємничим чудом, яким є батьківщина.
Батьківщина.
Допиваю коньяк — після двох горілок та ще цього келишка вже почуваю легеньке запаморочення.
І з того запаморочення з’являється думка, ні, не думка — заледве тінь думки, ніби кольнуло малесенькою голкою, десь дуже й дуже глибоко.
Пляшечка, повна щастя і рідких радощів і забуття і тіла моєї солодкої Саломеї, як біла м’яка шкіра і складки і смак і жар її жіночості і шорстка шкіра її грудей…
Але ні, ні, притлумлюю те відчуття. Я вже не той Константи. Куди мене завело те, що я був Константи морфініст і блядун, до того, що я зрештою видовбав чоловікові око і потім холоднокровно його замордував, хоча той допіру дарував мені життя. Ні, більше ні. Жодних наркотиків, жодних коханок.
Зараз важить лише Польща.
На барі замовляю ще один коньяк, перехиляю одним духом, наплювавши на звичай. Хочу платити — кельнер не дозволяє.
— Але як то, прошу пана? — дивуюся.
Кельнер доброзичливо і наче трішки таємничо всміхається.
— Панове у нас п’ють безкоштовно, — каже, ніби все знає і розуміє.
Ну, з таким дискутувати на місці не випадає, то що я можу зробити?
Згадую собі про Яцка.
— Можна від вас зателефонувати?.. — запитую.
Кельнер негайно схилився і подав мені з-під ляди бакелітовий чорний апарат із довгим шнуром. Сигнал був. Я набрав номер лікарні й попросив доктора Ростанського.
— Немає, — відповів сумовитий голос медсестрички, котрий мені якось корелював із тією натомленою і сракатою панянкою, що я ще переймався (мовляв, марнується її дупа в службі над хворими), коли востаннє навідував Яцка. — Він додому пішов, спати, відпочивати, бо вже сімдесят дві години на ногах, — додала, ніби її обов’язком було подавати найрізноманітніші деталі з життя доктора Ростанського. — Пішов, і його зараз немає, зовсім.
Подякував, повісив слухавку.
То куди ж зараз?
Я б іще раз напився, але не нап’юся. Додому? Пояснити все, запитати Гелю, що вона про те думає? До мами?
Але ні. Я винен це Яцкові. Винен йому Іґу.
І мене несе до Яцкової оселі, несуть мене ноги, але чи то я йду вулицями, чи то я крокую в замазаних болотом чоботях, чи то я йду? Що ж мене підштовхує до нього?
У Яцка велика лікарська квартира в кам’яниці на Вільчій, я лечу Маршалковською, йду — не йду, чи буде він у квартирі, цього не знаю, але йду, несе мене переконання, що також можливо вольовим актом змінити своє життя. Я залишив того себе у квартирі Саломеї або в кам’яниці на вулиці Лєшно над трупом Каєтана Тумановича, немає того мене.
А є я інший — готовий принести в жертву все, я є, я, котрий допоміг другові, відкинув спокуси задурманювання, я гідний, відважний, я польський офіцер, я поляк, я людина, я чоловік, я є, я є, я є, сходи, несе мене вгору тими сходами і далі до дверей Яцка, напис у рамочці на дверях, іще довоєнній, «др. мед. Яцек Ростанський», то я і дзвоню, струму немає, дзвіночок мовчить, тому стукаю, Яцку, Яцку, Яцку, друже мій єдиний, будь удома.
Стукаю.
— Яцку, відчиняй, то я! — кричу в сліпі двері.
І він таки відчиняє нарешті, вдома мій Яцусь.
Стоїть у дверях у смугастій піжамі, очі геть непритомні, волосся стрепіхате, і я стою, не переступивши навіть порога, і так відчуваю його несвіже дихання. Він надягає окуляри, дротяні дужечки не хочуть нормально лягати, але надягнув-таки нарешті.
— Костику, — каже тихо, а більше нічого, жодного «добридень», жодного «морфію не дам, немає», жодного «йди геть».
Він пускає мене до квартири, квартира велика і гарна, у ній жахливий безлад і бруд. Немає Іґи, немає служниці, Яцка теж не було, але хто так насвинячив — не уявляю.
Іду до вітальні, Яцек чалапає за мною, ніби я тут господар.
Сідаю в кріслі, не чекаючи жодного запрошення, бо нащо.
— Не маю морфію, — нарешті витискає з себе голосом так само мертвим, як мертві засохлі квіти в кімнаті, квіти передвоєнні, квіти, рукою Іґи посаджені, а отже, ніби й моєю рукою, якщо вже її.
— Не хочу морфію, казав же.
— А чого хочеш? — Це не холодно звучить, це просто запитання геть вичерпаної людини.
— Я знаю, де Іґа.
Яцек захвилювався, затремтів, заточився, сперся на стіну і стіною зсунувся на підлогу, ніби плювок.