Зламаний, він кидає дружину і сина, зламаний, витягає Катажину Віллеманн зі шпиталю, зламаний, стає поляком і навіть пробує вивчати мову, зламаний, кохає її до нестями, зламаний, впадає в шал, зламаний, стріляє собі в голову з револьвера, коли вона йому каже, що вони більше не можуть бачитись, бо вона хоче, щоб Альфред Конечний присвятив своє життя війні за польську справу, а не проводив його з нею під ковдрою.
Вона пояснила йому те, відчуваючи в собі його сім’я, негайно по тому, як він ізсунувся з неї на брудну зім’яту постіль, а він її знав і тямив, що вона не жартує, що не перемінить свого рішення, він поспішно вдягався, ще відчуваючи, як тілом пробігають останні судоми, спомини мертвих розкошів, тож він одягнувся, побіг додому, дістав із шухляди револьвер марки «Маузер» і прострелив собі голову патроном калібру 6 мм.
А я тоді ще хвилю посиділа над ним, гладила його білу польську голову, дивилася, як кров, що порснула на револьвер, просочує викрутні на барабані, після чого покинула його, зоставила його мертвим у кабінеті та довго чекала на когось гідного, аж доки стала за твоїм батьком і його також покинула, хоча геть не чекала його смерті, бо я покинула його, коли тобі було ще тільки п’ять років, і тоді я стала за тобою, Костоньку.
Я завжди дивилась на тебе польськими очима твоєї матері, Константи. А зараз дивлюся на тебе німецькими очима твоєї матері, Константи, а ти не віриш, що вона насправді не спала, а я знаю, що не спала. Я — трохи вона, Константи, а ти, бідолахо, не тільки того не знаєш, ти ще й мене лише відчуваєш, бідолахо.
І не зрозумієш, а я тобі того й не поясню, не можу. Між тим рішенням, щоб стати полькою, і тим, щоб стати німкенею, є проста межа: твоя мати — то чиста воля, твоя мати дотична до божественності, Костику, якби вона хотіла — могла б своєю волею спинити Гітлера, могла б спинити сонце за обрієм.
Але не зрозумієш, не можеш.
А зараз іди, іди звідти.
— Давай зараз іди, потім поговоримо, — каже твоя мати в темно-зеленому мундирі, заплетена на потилиці ґулька — ніби голівка великого цвяха.
Прощаєшся й ідеш, ідеш, приголомшений, просто виходиш, Kennkarte в руці, у кишені польський паспорт, виходиш. Згромаджені в коридорі кандидати на німців розступаються перед тобою. Дивляться на документ у тебе в руці й дивляться на тебе з якоюсь погордою, дивляться потенційні зрадники на доконаного архізрадника, а може, дивляться на тебе з подивом, повагою, острахом?
Назустріч пхається якийсь німець у сірому мундирі, без орла на грудях, комір розстебнутий, чорна краватка, брунатна сорочка, а над краваткою і сорочкою лице, котре ти знаєш, але не впізнаєш. Той німець тобі кланяється, всміхається. Ти знаєш, уже знаєш, то Сим! Ви часом бачилися, раз вас навіть представили на якійсь п’яній вечері «Під горобцем», Геля була в захваті, що може познайомитися з божеством своїх пансіонних років.
І тебе вразив той погляд: він привітально припідняв капелюха, з повагою, ніби ви тим знайомством у Німецькому клубі вже заприязнилися: він у чорному мундирі при чорній краватці, ти з кеннкартою райхсдойча в руках. Ніби казав: дивись, пане, як нас, німців, несе історія. Її дух.
І несе вас, Костоньку, несе вас темна субстанція під шкірою світу, сила, що про неї ти не знаєш, Костоньку, виростають із неї чорні боги кореневищами зі щілин поміж людьми, поміж тобою та кожним присутнім у цьому приреченому місці.
Може, він і мав рацію з тим поглядом.
Виходиш приголомшений, Костоньку, виходиш на вулицю Фредра, почався дощ, виходиш у дощ, а він ніби й зовсім не падає, ти не думаєш про дощ. Ідеш приголомшений парком, ідеш вулицями, Kennkarte засунув до внутрішньої кишені піджака і йдеш, Костоньку.
Звертаєш до будинку марки Е. Wedel, сходи, двері до твоєї квартири трохи відхилені. Заходиш. Немає.
Немає їх. Немає Гелі, немає Юрчика. Хіба ти цього не сподівався? Хіба думав, що буде інакше?
Скільки разів, Костоньку, ти втікав від її тіла, втікав від дитячого плачу, від сімейних вечер, куди ти тільки не втікав, або до «Зем'янської», або до Саломеї, в Татри, до принагідних коханок і до принагідних товаришів, чимдалі, далі, аби тільки скинути з себе їхні голоси та лиця, голоси та лиця тих, кого ти любив найдужче, а проте не міг їх терпіти.