А потім ти думаєш про тих кращих, інших коханок, думаєш про ту, котрій дав ім’я Несподіванка, бо вона так несподівано з’явилась у твоєму житті, але ти давно вже про неї не думав, Костоньку, варто було її вбити, як ти перестав про неї думати, ти вбив її у своєму житті, плачучи, вбив її словами, тому її вже немає.
І ти не знаєш, що вона носила твою дитину, Костоньку, не знаєш, що ти вбив ту дитину своїми словами, і вона того не знає, кривавий ошматок на полотняній прокладці, загорнутий у папір і до сміттєвого кошика, а чи мало те дитя душу, якби хтось запитав, хоча ти не віриш у душу, то було б дурне питання, бо навіть камінь має душу, а то ж був твій перший син із несвідомого тіла твоєї першої зради. Якщо взагалі можна когось зрадити. Я так гадаю, що не можна, бо щоб когось зрадити, люди мали би передовсім зустрітися, а люди взагалі не зустрічаються, але ж ти мислиш інакше, Костоньку, бо ти дурний і не знаєш, що кожен у світі геть сам.
А та дівчина не знала, проте любовно дивилась на те, як ростуть її груденята, гадала, що то від повного місяця, котрий ковзав промінням по її грудях у квартирі, яку ти тоді винаймав разом з кількома товаришами саме для таких сходин. А росли вони від того зліпка, котрий намагався вчепитися в її тіло, але таки не вчепився.
І ти перестаєш про неї думати, бо я тебе про те прошу, тому ти вже про неї не думаєш, колисаний своїм — не своїм потягом, їдеш до Кракова, на південь, у рундуці сидять вояки, звичайні стрільці та єфрейтори, карабіни звисають, провідник польський, хотів би йому щось сказати, пояснити, забрати до кабіни та відкритися: я поляк, я офіцер таємної розвідки, я на завданні. Але не кажеш.
Потім висідаєш, після цілої ночі з солдатами й карабінами, висідаєш на вокзалі в Кракові, чи то в Krakau, на вокзалі, не торкнутому бомбами, якийсь залізничник виловлює твій брунатний костюм із потоку сірих мундирів і, гадаючи, що ти можеш бути поляком, запитує: які там зараз руйнування у Верхній Сілезії, але ти знизуєш плечима, кидаєш йому «Ich weiss nicht!», зрештою, є справи важливі, важливіші, ти ж не можеш розмінюватися на співчуття, вітчизна тризна непорушність кордонів і прикордонних загонів самодостатність і слушність організація конспірація мізків інсемінація.
Тож ти йдеш, минаєш Баштову, переходиш Планти, яке ж це дивне місто, який же дивний Краків, кряче воронами Кракау, ти йдеш і не знаєш, куди йти, не знаєш, як офіцер розвідки має шукати якусь Дзідзю Рохацевич, цікаво, чи схожість назв із власниками достопам’ятного пансіонату випадкова, або все є випадком, або ніщо не є випадком, або все, або нічого, що то взагалі за ім’я: Дзідзя, то ти йдеш через Ринок, місто не торкнуте війною, але торкнуте німцями, всюди повно німців, і тебе повно, мій німцю, мій Костоньку, коли ти так ідеш Краковом, що ти пам’ятаєш із Кракова, що пам’ятаєш, квартиру Ґождзєєвських, у якій ти бував, у якій намагався безсоромно і безуспішно спокусити господареву дружину, пам’ятаєш ту квартиру й ті автомобільні заїзди на три машини, трьома автівками по шосе на Ґруєць, Конське і Мєхув, твоя олімпія, шевроле Яцка і фіат одного такого, що ти його прізвище забув, відкриті дахи, шалики й автомобільні окуляри, а потім горілка, і тіла, і цитування віршів, палець Ярослава при цитуванні піднесено вгору, життя, життя було, Костоньку, а зараз ти по-німецьки топчеш брук і по-німецьки входиш до цукерні «У Мавриція», бо це місце першим спало тобі на гадку, бо куди, як не в цукерню, кав’ярню, кнайпу, де ж іще можна щось знайти, але «У Мавриція» порожньо, проте хтось там є, жодного знайомого обличчя, ти маєш знайомих у Кракові, але, певно, недостатньо багато, замовляєш звичайно півчорної та міцного, впізнаєш одного кельнера, але він тебе не впізнає, і ти не знаєш, не знаєш, що далі, але в тебе все ж є гроші Яцка, Яцка, котрий зараз лежить на канапі, занурений у цілковиту меланхолію, і ти думаєш: може, він собі вже вистрелив у голову, але ж ні, вдома немає зброї, він би не ризикував, а інакше він із собою не покінчить, ти знаєш його забобони, він не поріже собі вени, він не кинеться з вікна, не Яцек, не він.