А на іншій стіні хлопець у велосипедному шоломі ліпить афіші, шмаруючи стіну клеєм за допомогою великої щітки. М’яке, липке волосся ковзає папером, ліниво гнеться дугами, наче клуби східної танцівниці. На афіші ти прочитав, що президент міста Стажинський закликає людей до співпраці зі службою забезпечення, до опору спекуляції та завищенню цін, це питання має бути врегульоване в правовому полі, але добра воля звичайних мешканців та рішуча громадська позиція можуть неабияк допомогти у цій сфері.
Тільки загальне виконання обов’язків може забезпечити повернення нормальних умов, відбудову столиці та щораз вищий рівень зайнятості в місті.
Ти собі тепло думаєш про президента Стажинського, ти ніколи раніше про нього не думав, а зараз думаєш, інші багато розповідали про його перевірки, але тебе тоді не було у Варшаві, а перед війною — що там тебе обходив якийсь комісар-президент, тебе взагалі не обходили жодні президенти.
А зараз, хоч ти і став німцем, тобі все ж якось краще думається про Варшаву, Костоньку, і якщо вже він тут, якщо вже провадить із німцями якусь політику, то добре. Добре, що він зостався, а не втік, як решта негідників.
І раптом, так само як досі не було, з’являється. Не було її, а зараз є. Іґа. У тонкому світлому пальтечку, є. Не було її, тепер є. Стоїть тут. Не стояла, а стоїть. Із маленькою валізкою в руці.
— Константи… — шепоче. — Пробач мені.
— Ходімо звідси, — кажеш ти.
Береш її попід руку, забираєш валізку, кажеш, що Яцек її чекає, хоч це й неправда, бо коли Яцек лежить на канапі, дивлячись на стелю, то не чекає нічого, ні Іґи, ні когось іншого, Яцка тоді взагалі немає.
А Іґа Ростанська, маленька чорноволоса Іґа Ростанська, дружина твого товариша і твоя перша жінка, наче в полоні якогось передчуття питає, чи він знову… А ти не перечиш, не хочеш їй брехати.
— У такому разі я не хочу до нього йти. Прошу, не забирай мене до нього, не сьогодні. Я сьогодні не можу ним опікуватися. Вже завтра буду про нього піклуватися, роздягну його, викупаю, займуся ним, поверну до життя, все таке. Але не сьогодні. Прошу тебе. Забери мене до вас.
Ти мовчиш. Вона не знає, що Гелі немає. А може, знає? Може, якось інакше знає, жіночим чуттям, що її немає?
— Гелі та Юрчика немає, — кажеш ти, а що ж ти цим кажеш, що хочеш цим повідомити, Костоньку?
Іґа сильніше притуляється до твого боку.
— Забери мене до себе, Костику.
І ти таки розумієш, Костоньку, чого їй треба по трьох тижнях арешту. Тепла, спокою, темряви та неув'язненого сну. Але, може, ти думаєш, що то обіцянка спільної ночі, Костоньку?
Ти не знаєш, що вона бачила, а бачила небагато, ніхто її не бив, ніхто з неї не знущався, хоча з кількох інших знущались, а вона просто сиділа в жіночій камері з випадковими жінками, з однією повією і з однією дамою, ніхто її навіть не вдарив, нічого такого, тільки що боялась вона пекельно, бо Іґа — то не Дзідзя Рохацевич, Іґа Ростанська — то жінка іншого сорту, Костоньку, але ти цього не зрозумієш, бо ти, бідолашний дурню, взагалі не розумієш жінок. Але те, що їй цього треба, якось та розумієш. Що сьогодні могла б не витримати Яцка в піжамі, тупо задивленого в стелю. Сьогодні вона б не могла витримати того, що потрібна йому.
Тому ви йдете, Костоньку, попід руку, площа Люблінської унії, Пулавська, шоколадний дім, жовтневе сонце, може, й останнє цього року, розігріваються під ним стіни, і м’якнуть, і пахнуть, і залишаються на пальцях брунатним солодким слідом.
Так?
Стоїте перед домом. Не знаєш, чому взагалі зупинився, але Іґа терпляче, не кваплячи тебе, стоїть поруч.
— Чому тебе заарештували?
— Чинила опір.
— Опір?
— Наше авто реквізували, а я не хотіла віддавати. То й заарештували.
— Тебе ж могли застрелити.
— Могли.
Ти не відповідаєш. Боїшся відповідати, тому не відповідаєш.
— Ходім нагору, — кажеш.
Ви підіймаєтесь сходами, нагору, нагору, до твоїх дверей, Іґа в цій квартирі не на своєму місці, хоча стільки разів тут була.
— Я б хотіла скупатися, — каже.
Перевіряєш — є тепла вода, то добре, набираєш води у ванну, дзеркало повиває матовою паволокою, переглядаєш косметику Гелі та знаходиш там якийсь засіб для ванн, лазничку сповнює запах лаванди, Іґа тим часом сидить у залі, тримаючи долоні на колінах, навіть не зняла плаща, сидить, ніби чогось чекає.