Сама не знає, чого чекає, я зазираю в її голову і розумію, що вона сама не знає.
Ти виходиш із лазнички, просиш її, прошу, Іґо, купіль готова, а вона в плащі йде в лазничку, замикає за собою двері, засуває шпінгалет, а це тебе трохи вражає, правда ж, Костоньку?
Бо не розумієш, як сильно може бажати приватності хтось, хто останні три тижні провів у камері на чотирьох осіб, до того ж у камері імпровізованій.
Не розумієш, але поважаєш, правда ж?
У квартирі настільки тихо, не чути Юрчика, не чути нікого, чути тільки, як Іґа роздягається за дверима лазнички. Чуєш, як вона залазить у воду, чуєш, як у неї поринає, думаєш, що вона гола, бо так собі її уявляєш, бо ж ти пам’ятаєш її тіло.
А тим часом вона геть не гола, Костоньку, вона занурилась у воду в білизні, бо білизна в неї брудна, трусики і бюстгальтер вона зніме лише за хвилю, аж коли ти вийдеш із квартири.
А ця думка в тобі й проростає, Костоньку. Щоб зараз віднести гроші Вітковському. Тож ти, може, якось почув мої слова про те, що сьогодні потрібне Ідзі, твоїй першій коханці Ідзі, Ідзі за вкрадені в Польщі гроші, Ідзі — дружині Яцка, Ідзі зі світлин Саломеї.
— Іґо, я вийду на півтори години. Почувайся як удома, — сказав крізь двері.
Вона муркнула щось у відповідь.
Тож я одягнув пальто і пішов на площу Спасителя, взяв теку, в якій примостилася ціла купа доларів, і пішов, швидким кроком пішов. Пішов. Так.
Піднявся сходами до квартири Лубенської, не знав, як сказати Інженерові про своє марнотратство.
То нічого, Костоньку, то нічого, бо я вже знала, я знаю, що ти скажеш, і це знання послаблює цю тонку перепону між нами, то наче дифузія між тобою і мною, Костоньку, це все якось перетече, просочиться. Нічого не бійся, любий мій.
Тому ти заходиш до оселі Лубенської та оце вперше зустрічаєш саму Лубенську, і єдине, що тобі вдається зауважити своїм чоловічим духом, то її нежіночність, бо ж їй таки п’ятдесят п’ять літ, тому для тебе вона вже не жінка, тож так ти на неї й дивишся.
Знав би ти, скільки мені років! Але не знаєш.
Якби ж ти знав, що у власних очах вона ще є для себе жінкою, коли у ванній дивиться на себе в дзеркало, коли миє своє тіло, загалом іще не зів’яле, то вважає себе жінкою. Якби ти це знав, може, і сам зміг би розгледіти в ній жінку? Але не знаєш.
А Лубенська через вісімнадцять років буде вже стара, матиме сімдесят три роки та кусень історії, що лежатиме в неї на плечах, значна частина тієї історії буде також твоєю, а вік усе ж не вбереже її від страшної смерті: від дванадцяти ударів ножем у старе, зів’яле тіло, і вона вже не встигне цього осмислити, але якби мала трохи більше часу, то подумала б, що то найбільша інтимність, яка в неї була з чоловіком від моменту останнього поцілунку.
А той чоловік прошепоче польською: «Здихай, стара курво!», він прошепоче ці слова, обіймаючи Лубенську лівою рукою за шию, долоня затуляє змертвілі від страху вуста, її обвислі сідниці та ослаблі плечі торкаються його богатирських стегон і плаского живота, він прошепоче ті слова в прикрите його власним волоссям вухо і буде штрикати старе тіло Лубенської стилетом від Фейрбарна і Сайкса, стилетом двосічним, наче язик Христа, стилетом прегарним, такі під час вашої останньої війни носили англійські десантники, гостре вістря продірявить нирки, селезінку, пошарпає кишківник, розітне матку, і щойно тоді чоловік розімкне любовні обійми й старе тіло Лубенської, тіло гербу Помян, тіло подірявлене і скривавлене, мертвою кров’ю впаде на англійську землю, її закопають в англійську землю, і її з’їдять англійські хробаки.
Але то станеться аж через вісімнадцять років, 1957 року, Костоньку, ще встигнуть дозріти тіла дівчат, котрі зараз тільки народжуються, ти бачив їх іще цього вересня в пологовому будинку, пам’ятаєш? Ти бачив їх, евакуйованих до підвалів, чому ви взагалі були в пологовому? Вже не пам’ятаєш. Я пам’ятаю, але це вже неважливо. Але пам’ятаєш, бачив їх у підвальних коридорах, на животах і грудях зодягнених у біле матерів, самі вони теж білі, а коли на землю падатиме подірявлене тіло Лубенської, вони саме вперше закохаються. А коли тіло Лубенської спочине в землі, саме тоді вперше в житті кохатиметься з чоловіком одна з тих новонароджених дівчаток, котрі зараз, коли ти заходиш до помешкання на площі Спасителя, мають місяць від роду, а декотрі й не мають, бо померли під завалами. Від голоду чи від гравітації, коли стіна роздушувала їхні маленькі тільця. Хлоп’ячі тіла вона теж роздушувала, але зараз я думаю лише про тільця тих новонароджених дівчаток, про їхні тіла, готові прийняти чоловіка, коли в повітрі витатиме жовтневий запах відлиги, коли багато говоритимуть про Ґомулку і свободу, і я думаю про подірявлене тіло Лубенської, як його вкриває земля, у котрій, розчинені, кружляють пікти, кельти, англи, сакси, нормани, тисячі інших племен і народів, котрі розчиняються в англійському ґрунті, і з ними кружляє Тереза Лубенська з перебитою мечем бичачою головою на гербі, сама вона теж перебита двосічним вістрям, кружляє в підземних ріках, виливається джерелами, випаровується в хмари, скрапує дощем і повертається в землю. Вона кружляє так, як усі ви будете кружляти.