Оце таке казали про Завідовського, а я подумав, що то мав бути чудовий чоловік, той підхорунжий Завідовський. Мабуть, мав стільки жінок, скільки хотів.
А потім залп, гук, постріл, кінець. І, власне, нащо комусь узагалі щось більше, хіба пожити трохи, насправді, а потім — кінець, шлюс…
Пора пояснити, Костоньку, пояснюй зараз, поки тебе не вигнали чи, радше, не застрелили згідно з якимсь військово-конспіраційним судовим процесом, котрий іще не має докладно прописаної форми, але матиме, з формулою «Іменем Речі Посполитої», як то змінюються всі слова і наміри, тож до справи, пояснюй. І тут не про слова йдеться, слова не мають значення, ти маєш променіти правдою, силою і слушністю, і я дам тобі на те натхнення.
Тож я пояснюю. Голос спокійний, я впевнений у собі, у своїх учинках і своїх словах. Я мусив прийняти це рішення одноосібно, кожна хвилина важила. Це брехня, але це й не важливо, важливо, що ти подаєш це як правду, тільки це і важить. Тож ти мусив прийняти рішення одноосібно, бо часу не було, а порішив ти так не з огляду на приватні справи, а з огляду на доктора Яцка Ростанського. Зараз він уражений меланхолією, він не становить жодної цінності для організації. Проте повернення дружини дозволить йому вирватися з тієї меланхолії. А зосереджений і сильний Яцек був би для організації більш ніж цінним набутком. Велика обізнаність у медицині, він хірург — це по-перше. Якщо когось раптом поранять, до лікарні не можна буде звертатися, німці негайно візьмуть усі шпиталі під контроль.
— Уже взяли, у пошуках офіцерів, котрі переховуються, — зауважив третій голос, голос Керівника, його я досі не зауважував. Він сидів за мною. Рука в кишені, звісно ж. Не знаю, чи тримав її там від початку, чи засунув, коли я сказав про розтрату.
Засунув, коли ти сказав про розтрату.
— Я знаю, що вчинив усупереч нашим засадам. Проте я офіцер, тому за відсутності інших варіантів оцінив ситуацію та перебрав ініціативу на себе. Я кавалерист, і так нас навчали. Реагувати на зміни умов і приймати рішення, — сказав я з натиском, з правдою, з переконанням. — Може, в совєтів офіцер посрати не може, якщо не було наказу. В нас інакше. Я мав єдиний шанс витягти Ростанську з ув’язнення, тому прийняв рішення самостійно. Не ховаю її, а стою тут перед вами, готовий до можливих наслідків, якщо мій командир… — тут я звернувся просто до Вітковського — …вирішить, що я вчинив неприпустимо.
Чи розтанула крига на обличчі Лубенської? Я дивлюся на неї, але ще не певен.
Вітковський дивиться на мене з легковажним усміхом, щось у ньому готується, щось у ньому вариться. Теплі, злі, чуйні очі, округле лице, краватка поміж шкіряними вилогами куртки.
Дивиться і мовчить. Чи може застрелити мене тут, на місці?
Я собі це так уявляю: Керівник дістає з кишені сталевий вирок, три постріли, на хвилю всі глухнуть, у вікнах вібрують шибки, а моє тіло на підлозі, продірявлене, закінчується моє життя, народився в Ґливицях 12 листопада 1909 року, трагічно загинув 19 жовтня 1939 року у Варшаві.
Але сьогодні тут моя сила, правда і переконання, я не боюсь того погляду. Цього разу я виграю. Моя слушність. Не впаде моє продірявлене тіло на скрипучий паркет. Не сьогодні.
— Перевіримо, — каже.
— Звісно, — кажу я без страху. Нехай перевіряють.
— То й добре. Я визнаю, що це був справедливий учинок. — І нараз зі словами зм’якшується його обличчя.
А я стою за тобою, Костоньку, обіймаю тебе за плечі та стою за тобою, Костоньку, і думаю про те, як падатиме Вітковський, продірявлений, і як люди в німецьких мундирах причеплять до нього картку з написом «Найбільший польський бандит», до тієї-таки шкіряної куртки причеплять, до тієї, у якій він зараз стоїть перед тобою.
— У такому разі мусиш привести цього Ростанського. Щойно стане на ноги, — сказав Інженер, іще без дірок від куль на своєму дужому, дебелому тілі.
А потім говорить, багато говорить про напрямок майбутньої інфільтрації, про новоутворювані компанії, у котрі вони будуть інвестувати отримані через мене гроші, багато, багато говорить, жестикулює, говорить про вивідача в Райху, котрий керуватиме компанією, а тоді каже мені поклопотатися про якусь гідну німця роботу.
Але чи це узгоджується із засадами конспірації, що Лубенська і Керівник знають мою німецьку особистість, запитую сам себе і сам собі не можу відповісти, бо ж я не знаюся на жодній конспірації.
Тож нарешті я виходжу. Повертаюся додому, шоколадні сходи, черевики липнуть до шоколаду, відчиняю двері, коридорчик, покій, порожньо.
Заходжу до спальні. Іґа в нашому подружньому ліжку. Голі плечі виступають з-під ковдри, спить, глибоко спить. Я вкриваю її аж по шию, бо в квартирі доволі-таки холодно, знову без опалення. Вона щось нерозбірливо бурмоче.