А ти б хотів роздягтися, Костоньку, і ковзнути до неї під ту перину, відчути своїми стегнами і животом тепло її шкіри.
Я б хотів ковзнути під ту перину. Відчути тепло її тіла. Але ні, ні, ні, я вже не такий Костик, я ж тепер уже хтось інший, я ж офіцер, чоловік своєї дружини, я не зроблю цього. Тому сідаю в крісло і дивлюся, як спить Іґа, моя перша жінка, як спить гола в моєму ліжку, в ліжку моєму і Гелі, але на моєму місці, з мого боку. І я собі думаю, що так сидітиму, дивлячись на неї, аж доки вона прокинеться.
Але то дурниця так сидіти, усі члени напружені, дурниця так сидіти біля голої жінки, вкритої моєю власною ковдрою.
Але ти не лягаєш біля неї, Костоньку, бо ти такий сильний і так собою володієш? Чи, може, якась маленька частина твоєї тупої тями здогадується, що то б ні до чого не привело, що фізичні любощі — то останнє, на що зараз Іґа має охоту. А ти ж би не витримав відмови, чи не так, Костоньку?
Тому я виходжу до зали, броджу порожньою квартирою, бродив.
Валандаюся порожньою квартирою, валандався. Чого шукаючи? Гелі? Юрчика? Іґи? Чуйності? Себе самого.
Довго стояв у ванній, Іґа за собою випуцувала її до блиску, тож я довго стояв у ванній, дивився в дзеркало на своє лице, щелепу, триденний поріст на лиці, бо ж ніколи було поголитися, тому я швидко скупався, а потім давай натиратись олійкою, збивати піну, шкрябати поріст.
Одягнув свіжу сорочку, змінив костюм на сіру фланель. Іґа далі спала. Вирішив зателефонувати Гелі. Телефон у її батьків працював, слухавку взяв мій ендецький тесть.
— Добридень. То Константи. Можу я поговорити з Гелею?
— Стерво, — просичав він. — Шельма. Паскуда. Спробуй іще…
Повісив слухавку. Зателефонував до матері, але в неї зв’язок не працював. Узяв із полиці книжку, але не був у змозі читати, кинув на столик. Я би з’їв чогось. Перевірив у коморі — порожньо. Треба піти купити щось поїсти, але я вже не хотів залишати Іґу саму.
Ще раз пройшовся квартирою, нарешті зайшов до Іґи.
Вона бачить мене і підводиться, наче прокинулась від мого погляду, бо я ж рухався безшелесно. На ній нічна сорочка Гелі, вона кутається в халатик Гелі, підходить до вікна Гелі, за вікном Варшава чорна.
— Забери мене кудись, — каже вона, все ще дивлячись у чорноту.
— Куди? — щиро запитую.
Іґа повертається до мене, її очі палають.
— Не знаю. Кудись, де є алкоголь і музика. Забери мене туди сьогодні, сьогодні на ніч, а вранці я піду і займусь Яцком. І буду хорошою дружиною.
І що, боїшся зараз, Костоньку, правда ж, боїшся? Боїшся. Хочеш її і боїшся. Як би ти мав її не хотіти, ти ж хочеш усіх на світі жінок, Костоньку, дурненький ти блядуне. Щоб вони тобі підтверджували, підтвердили, що ти таки чоловік. А з Іґою тебе пов’язує ще й той зв’язок, котрий зміцнює твоє універсальне пожадання, остаточно робить його невідпорним…
Чорні колони ваших тіл, чорні колони темної субстанції, що пливе під шкірою історії, поєднані, спільні.
Ви стоїте зараз одне перед одним, давні коханці, у порожній оселі, ззовні вас німці, але між вами немає нічого, тільки питання, що з вами сьогодні буде.
Чи ж я не маю завести її просто до Яцка, адже там їй місце. Але Яцкові нічого не станеться, доживе до завтра, напевне доживе до завтра, а їй таки щось належиться по трьох тижнях арешту.
— Я йому зателефоную, — кажу я.
І йду до кабінету, де телефон. Минає трохи часу, поки він бере слухавку.
— Яцку, то Костик. Іґа вже на волі.
— М-гм.
— Я про все подбав, із нею все добре, тільки що вона дуже втомлена. Але все буде добре, завтра вона вже буде вдома. Гаразд?
— Так.
Повертаюсь до зали, заходжу, Іґа напівгола, у білизні, Іґа натягує на ногу єдвабну панчоху, на ліжку відчинена валізка, Іґа пристібає панчоху до пояска, я пам’ятаю її тіло, не здатен відвести погляд, тоді Іґа дивиться на мене через плече, її плечі та стегна. Виходжу, засоромлений.
— Перепрошую… — кажу крізь стіну.
— Та все добре, чого ти там не бачив.
За хвилю вона виходить, уже одягнена, вбралася в зелену сукенку. То не вечірня сукня, але все ж елегантна, нижче колін, приталена, рукави розкльошовані, така була мода передвоєнного літа.
— Він дуже зрадів, — кажу.
Не повірила.
Звісно, що не повірила, Костоньку, вона ж не ідіотка, вона знає його в такому стані, знає, як воно виглядає, ніщо тоді не може його втішити, та й засмутити, зрештою, теж не може, бо прірва розпачу — то не смуток, то цілковита байдужість.