А зараз, думає собі мій дурний Костик, вітчизна, котру він вибрав, Вітчизна з великої літери дає йому щонайважчі випробування, ніби в лицарському романі, і в ім’я своєї любові треба любові зректися, зносити наругу й приниження, видавати себе за того, кого він понад усе ненавидить, усе те для її блага, для загального блага. Оце-то історія, еге ж, Костоньку?
Мій коханий, дурненький Костик, мій любий почувається так трагічно роздертим, так чудово піднесений у тому трагізмі, два серця, дві душі, але ж він обирає лиш одне, друге вириває собі з грудей, немає другого.
Уявляє собі Костик, наскільки легше було б йому жити у світі, у якому сучасні національності й сучасні націоналізми ще не народились, у світі перед Французькою революцією, саме про це він і думає, дурень, наче боїться думати про катастрофу, що все насувається, прагне не думати про те, до чого наближається на керованому силою жидівських м’язів транспорті, не знає навіть Костик, що юнак за кермом — жид, бо вони ще не носять зірок на рукавах, іще не час. Той час несхибно надійде, мої склисті очі вже бачать їхні нашивки, але він іще не настав.
Але десь у глибині, під дурними думками про поляків і німців, Костик знає, що з кожним поворотом педалей він наближається до оселі його страшної, солодкої курви Саломеї, до пляшечки, повної добра і щастя, він знає, що не зможе опиратися.
Вірить тихесенько, бо йому легше розкошувати думками про власний трагізм. Ніби в чорноті, котра розбруньковується поміж ним і світом, винен факт існування націй чи той факт, що він між тими націями роздертий.
Так, ніби в його блядках винне існування статі.
Дурний Костик шукає джерело болю, дурний Костик не розуміє, що чорнота просто є, що те, у чому він винуватить суціль німців і поляків, є просто звичайною людськістю. Костик пірнає в чорноту, бо він людина.
Я те добре знаю, бо я не людина.
Я чорнота.
З мене родяться чорні боги, з мене розливаються океани розпачу, то я притискаю Яцка Ростанського до його канапи.
Хто третій, що завжди йде біля тебе?
Звідки та думка, таж нас лише двоє, я з Іґою, чи той хлопець, котрий крутить педалі рикші?..
Коли ж я вважаю, що лиш ти і я разом. Але гляну вперед, на білу дорогу, і завжди є ще один поруч з тобою. Легконогий, у каптурі й білім плащі. Навіть не знаю, чоловік то чи жінка. Хто ж з іншого боку поруч з тобою?
Чиї то слова, того поета, що ти його прізвище забув, Костоньку, то його слова, ти їх читав іншою мовою, але слова його, а лунають у твоїй голові, бо я їх саме вимовляю.
Тож чи я притискаю Яцка Ростанського до канапи? Усе-таки не я, я лише йду за Костиком, я його товаришка, я з тієї чорноти приходжу і знаю, що немає нічого поза чорнотою, знаю, що мій любий Костик це також колись зрозуміє. Прийде на те час.
А зараз я охороняю його своїми чорними крилами, хоча крила в мене сірі.
Я міський горобець.
Співаю: шанті, шанті, шанті. Так тобі казала матінка, а ти забув.
Костоньку, дурню, якби ж ти тільки знав про те, наскільки неважливі твої польськості та німецькості, яка неважлива плоть, як нічого не важать твої гонор, гідність, вартість власна й відображена… Яким би вільним це тебе зробило, як високо, далеко міг би ти сягнути, далі, вище, ніж будь-коли у згоді зі своєю національністю…
Як то зле і як то добре, Костоньку, що ти не можеш мене почути, що тільки відлуння мого голосу трапляє кудись до тих місць під твоїм черепом, де ти тільки починаєшся, чорні краплі мене розчиняються десь там, де ти народжуєшся, Костоньку, де народжуєшся ТИ, у кожному фрагменті кожної секунди, тому-то я — це ти, Костоньку.
Зараз, коли ти з Іґою в рикші їдеш на вулицю Добру, кохану, солодку.
І зараз, коли ви злазите під кам’яницею номер 52.
І зараз, коли ви підіймаєтесь сходами.
Співаю: шанті, шанті, шанті. Віть, віть, віть.
Іґа нічого не запитує, Іґа здивовано приглядалась до Варшави, не розуміла нової Варшави, тому й не дивується, що ви підіймаєтесь вислизаними, скрипучими сходами до плюгавої оселі на Повіслі.
Аж нарешті ти стаєш перед дверима і боїшся, Костоньку.
Боюся. Боюся того, як подивиться на мене Саломея, коли побачить, що я прийшов до неї в товаристві жінки. Мало того — в товаристві дами. Саломея нараз упізнає даму, її око несхибне, її погляд непомильний.