Боюся пляшечки, повної добра і щастя.
Не стукаю.
— Це тут? — питає Іґа.
І перш ніж я можу відповісти, зашкодити їй, запобігти — бо вона знає, що тут, раз уже ми стоїмо біля цих дверей, — стукає, стукає, стукає.
Я гублюся в паніці, тепер уже все втрачено, тепер уже не втечу, бодай від сорому не втечу, тепер ми мусимо ввійти.
І Саломея відчиняє двері, відчиняє двері, відчиняє двері.
Вербігерація абомінація душі вібрація мозку інсемінація, в паніці розпадаюся навиворіт вивертаюся, істерія життя матерія, зимно зле її одяг у порожнечі.
Вона дивиться.
— Можна ввійти? — запитує Іґа.
— Прошу, — люб’язно відповідає моя солодка курва, мені трясуться руки, я пітнію, піт струменями тече по плечах, через кілька секунд відчуваю, що мої кальсони наскрізь промокли, сорочка також.
Ми заходимо. Сідаємо за стіл. На підлозі ще видніються сліди моєї крові. На моєму лиці ще видніються сліди Каєтана Тумановича.
Я хочу сказати Саломеї, що вбив його.
Ну то скажи їй, дурний Костику.
— Я його вбив, — кажу і відразу здригаюся, бо ж Іґа чує.
Саломея дивиться на мене міцним та холодним поглядом, ніби й не вона.
— Кого? — питає.
— Тумановича.
Іґа дрижить. Саломея всміхається, крига в її погляді тане, теплішає. Вона мені вірить. Вона знову моя добра, солодка курва, котра за кров Тумановича пробачить мені навіть те, що я прийшов до її оселі з дамою.
— А я знаю вас, — каже Саломея.
Іґа дрижить, але кланяється на підтвердження. Знаєш мене, курво.
Світлини, в теці світлини, вакханалія.
— Хочемо напитися, потанцювати… — кажу беззмістовно.
— Маєш гроші? — питає Саломея.
— Я німець, — кажу без сенсу. — Я став німцем.
— Браво, — сміється моя солодка курва. — Маєш гроші?
Іґа нічого не розуміє.
— Яким… німцем?.. — питає.
І що, я мав би їй пояснювати, конспірація деконспірація дегенерація колаборація.
— Потім поясню, — кидаю. Ідзі вистачить, Ідзі важливі чоловіки, жінки й діти, не поляки і німці, Іґа не зважає на політику, Іґа — справжня жінка.
— Ну то маєш гроші чи ні?.. — допитується Саломея.
Чи маю я гроші?
Костику, зараз саме час тобі зізнатися собі, правда ж? Зрештою, в тебе в кишені лежить тисяча доларів. Німцеві на Шуха ти дав дві, зголосився ж, що віддав три. Що ти собі тоді думав? Нічого не думав, чому б ти мав про щось думати, ти зробив що зробив, а я шепотіла, що тобі так належить, за ті гроші, які визволять Іґу, ти не чув моїх шепотінь, але чув тембр мого голосу, чув.
— Маю, — відповів.
Ну, маю гроші. Маю тисячу доларів. Маю, що тут зробиш. Вони мені належали, я ж не міг бути на безгрошів’ї, немає нічого гіршого від безгрошової безликості.
Саломея нараз стала м’якою, теплою, солодкою, як карамель, ллється поволі, як карамель.
Її м’які білі лапки навколо моєї шиї, відпихаю її, шукаю погляду Іґи, сподіваюсь побачити там погорду і спротив, але знаходжу тільки турботу, присоромленість, присоромленість таку, ніби то вона просто переді мною тулиться до якогось бахура.
— Якщо маєш гроші… То ходімо. Я подзвоню, викличу машину.
Я отетерів.
— Маєш удома телефон?
Раніше не мала.
— Аякже. Без телефону важко.
— Але хто ж тобі його провів, зараз?.. — я мало не крикнув.
Усміхнулася.
— Ти ж собі також раду даєш, Костику, хіба ні?
Я про це зараз думати не міг.
— Візьми… знаєш що, — сказали мої вуста, сказав мій голос, я не сказав.
Кивнула, тоді підійшла до телефону і сказала щось у слухавку російською.
Іґа стала у дверях, присоромлена, приголомшена.
— Іґо, я… — почав, слабкий, несміливий, бідний, підлий.
— Мене це не обходить, Костоньку. Мене нічого не обходить, — сказала. І замкнула мені вуста поцілунком.
Власне — замкнула. То не був поцілунок коханців. Хоч то був поцілунок у самі вуста, він усе ж був поцілунком, який не розтуляє губів, лише приклеює одні до інших, склеює їх між собою. І коли замкнула мої губи, то її губи не відірвались від моїх одразу, але тривали при них так довго, що Саломея встигла повернутись і побачити доторк наших губ.
Заплескала в долоні, сміючись.
Ти боїшся її, Костоньку, ти її дуже боїшся.
— Ось тільки перевдягнуся, і їдемо. Транспорт за хвилю буде.
І зникла за дверима. І ми з Іґою стояли в незручній мовчанці, мій погляд уникав її очей.
— Костику, ти міг би зайти, застебнути мені сукню? — забринів курв’ячий голос страшної Саломеї з-за дверей спальні, у якій я стільки разів смакував її біле курв’яче тіло.