Выбрать главу

Панас Мирний

Морозенко

- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та виє… Розгулявся Морозенко! Нема Епкну старому дідузі: аж пищить усе, а він, немилосердий; давить… Знаєш Оленчикого Андрійка? Бкусив бідного за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне одтірать - Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, оді-грівати, а хлоп'я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати казала йому: не ходи, синку, надвір - Морозенко лютує! - а він не послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Андрійкові лихо - пальчик болить, а матері друге - Андрійко нездужа!

Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у самий теплий куточок печі.

Було ще не пізно - тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила, хатні защіпну-ла, сняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.

Череп'яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з каплею рижієвої олії ка дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою горошиною на кінці гної; пузатий коган заслоняв той підсліпий світ від хатнього мороку; на печі хоч сякпй-такпй світ борюкався з темнотою; зате хату окривали непроглядні покзрки… Видно, світ неохочий заглядати з темні пристановища. де ховаються злидні від холоду! Та й що там було освічувати! Хатні голі стіни - полупані, мороз погпступаз па їх сизим інеєгуі; чорні двері роз-малюзаг пін бічимп візерунками, а па шиках повимуровуваз цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку лід божницею замість стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки, де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи святої, бо на йому малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драни-чок, таких хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив, немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не проломилися. Та на їх і не лежало нічого - пустісінькі та голісінькі, як і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! - як се Катрі ніколи не западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.

Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тільки його холодна облуда. Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від холоду!

У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки через зиму, а хоч би через святки перехопитись… "Тільки б через святки! - дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого, або хто покличе - може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через зиму,- аби через свята!"

І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її, послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його вкинула… "Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий, то чиста!" - думала Катря, пораючись біля печі.