Тілько що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій туди рукавичку.
- Сиди там та не писни! - скрикнув на неї й посваривсь невеличким пальчиком, мов на кого живого.
Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже, візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі.
- Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов на-рошне виставляється!.. Підожди ж ти!
І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку.
Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилипко, куди йому дітися? Чи не на печі?" - подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла до полу, зазираючи па піч.
- Сину! Де ти? - спитала.
- Гарр…- загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.
- Ненечкої Матіночко! Злякалися? - вискочивши з-під полу, скрикнув Пилипко й повис у неї на руках.
Він усміхався до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і білими, мов жорновки, зубенятами.
- Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! - промовила вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе.
Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер хоч із матір'ю.
Мати собі раділа. Хай дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе важкими думками. Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі дранички, ще раз поцілувала. Не знать, де й ділася недавня туга, сум та журба гірка.
- Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися, ніж підеш куди не знать за чим! - нагадала знову Катря.
- Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! - обізвався він з докором.
- Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послухаєш своєї матері! - палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала її голови.
Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати. Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного Андрійка за пальчик.
- Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не страшний він мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по зубах, по зубах!
- Ні, сину, і ти бійся його, хай йому всячина! Може б, і Андрійко оборонився, якби знав, коли він напаяється, а то він завжди підходить крадькома. Вкусить та й подався далі!
- То як же від його, мамо, й устерегтися, коли він такий? Ми оце тут поснемо, а він підкрадеться та й покусає.
- Тут не покусає, сину, бо тут тепло. І зуби в його розтануть, як він підкрадеться до нас.
- А де ж він живе? де його хата? - спитався Пилипко.
- Надворі, сину. Де віхало найстрашніше та холод найлютіший - там його й хата…
- Як же він не змерзне, мамо? Ти кажеш, що він старий, а от не боїться холоду.
- Чого ж йому боятися, коли він й є сам холод. Пилипко задумався. Дивно йому й чудно йому. Він знає, що таке холод, він бачив не раз і віхало. Непривітне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде, він не знає,- щоб мало обличчя, не бачив,- а от мати дідуганом Морозенка взиває. Він знає й діда старого, горбатого, з білою бородою і запалими підсліпуватими очима. Отже, то дід добрий - нічого не зашкодить, а от Морозенко,- каже мати,- кусається.
- Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?
- Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що він старий-старий та кремезний… Голова з гору, замість волосся вкрита снігом, а борода сплетена з довгих-предовгих вістряків, що намерзають у ясний день під стріхами. А ніщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострі, тонкі, непримітні? він як кусає ними, то впускає в гіло. Через те воно так і болить та трудить, як він вгородить в його свої зуби!
- І очі є в його, мамо?
- Є, сину! Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як тонкі скалочки з льоду бувають, тільки замісто чоловічків в їх холодні огники світять. Страшні такі очі, крий господи! Як наведе він ними на кого, так наскрізь холодом і прониже!
- А ноги він має? І руки?
- Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки - довжелезні хапала, він ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,- так по всьому світу снігом та холодом і стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками замахає,- тоді вже ціле віхало здіймає.
- Нехай йому всячина, який він страшний, мамо! - глибоко зітхнувши, мовив Пилипко.