— Не вірю, щоб фабрика замінила землю, — каже на це Микита.
— Е, дядьку Микито, не кажіть, — перечить Сопрон.
— Ти, Сопроне, голова мудра, а я кажу, як можу і як умію. По-моєму, земля — перша фабрика. Я так своєю дурною головою міркую, що на землі і фабрика потрапить видержати. А вже без землі…
— Без землі, — каже Гнат, — далеко не заїдеш.
— Я думаю, — втручається в розмову Іван Мороз, — що найкраще мати і землю, і фабрику.
— О, о! Рихтик! Правильно! Що там, люди добрі, казати! — бурхливо підтримав Івана Микита. — Земля тобі дасть зерно, а от без машини його не з’їси. Але фабрика — не фабрика, люди чесні, а тепер у нас свято, зійшовся рід, Бог нам дав, то зужиймо! Куме! А випийте! А що ви, кумо, запишалися, як засватані? Закусіть.
— Та беріть, люди добрі, щось, — до тону Микити приєднувалась Югеня. — Та заживіть! Та вибачайте! Чим багаті…
— Дай, Боже, нам і нашим дітям такого добра, кумо Югеню, — просторікує Гнат.
Пили. У Микити пили, у сусідів пили. Вся вулиця вже впита і співає. Холод, не холод — по дворах, по подвірках, попід повітками та по перелазах… Без шапок і без кобеняків. Дівчата й молодиці, і бувші солдати в шинелях. Вся земля йде ходором, і навіть на кутку Кудріях не витримав бубон, хоч воно ще, як то кажуть, і не годиться, поки води не освятять. Та нічого тепер не вдієш. Війна забрала роки і порядки, а тепер до всього "слабода", так що і в церкву з цигаркою зайти вже не робить, як бувало, гріха. От, приміром, візьміть ви такого Мишу! Що? Війна. А війна прожирає совість людську, як іржа залізо.
Зайдіть тепер до першої хати першого села. Стіл, на столі миси смаженого, вареного, печеного, а над усім пляшки, яких хочете розмірів, а довкола всього дядьки та їх жінки, та свати з кумами, і все те червоне, спітніле, а губи блищать, а очі сміються з усього світу. Ха-ха-ха! — лунає з кожної полтавської хати розкотисто, соковито й грішно. Повногруді куми в шовках і в корсетках з намистами та дукачами вилігують, бий його, сила Божа, в обіймах фронтових своїх чоловіків, і, здається, не робиться, як то кажуть, твоє-моє, а хто до кого і з ким, аби було міцно, гаряче і добре. Співали при тому всі. Не було неспіваючих. Всі пісні з цілих тисячоліть вийшли на світ Божий, і цей великий, пробачте, п’яний хор без керма й диригентів гримів, мов грім, від краю до краю.
А скільки говорилось, викрикувалось, шепталось і нашіптувалось. На перелазах, попід стріхами, по темних коморах і по хатах. По клунях, поміж кулями й околотами виминались лігва, стогнала і охала густа темнота, і гостро плямкало насичене млісною й п’яною млою повітря.
І це ось триває третій день. Не диво, що знайшлися й такі, що не знали, куди їм зі "слободою". Пішли до Демидова, кинули палаюче клоччя і бомби, яких не знали, на що зужити, і все горіло, як сильні Божі свічі перед страшним престолом.
— Не гаразд воно, куме, святий хліб у скирдах з димом пускати, — розважає з того приводу зовсім сам не свій Микита.
А Іван Калиниченко на те: — Не гаразд, кажеш? А чиїм то потом, скажеш, все те виросло.
— А хіба скажеш, Іване, твоїм. — кпиться клятий Микита.
— Микито! Я тобі не на жарти створений! Ти-но дивись!
— Дивлюсь, Іване, дивлюсь. Або я що. Палите. То паліть! Паліть, люди добрі! Все паліть! Хай горить!
— Горить наш піт і кров! — люто перечить Іван.
— А саме главне, Іване, горить святий хліб.
Але все те тільки слова. Нема потреби їх брати поважно. Свято, і треба святкувати, бо хіба не досить було тих буднів.
На другий день десь зі світанком Морози вертаються з Ліпляви. Все те накидане в залубні, як дрова, а коні ступають повільно і тягнуть свій тягар. Вітер став одлижаним, і сніг зовсім піддайний. Від Дніпра долітав шум осокорів, що нагло почорніли та розшумілися. А поза тим все-таки тихо, особливо коли минули село та крики ранніх півнів. Лиш інколи десь хтось вистрілить у небо або завиє така неспокійна тварина, як пес.
Іван з усієї сили тримає віжки і намагається не здатися. Він усе бачить, чує і знає, тільки не може довести свою свідомість до кінця, Чує й бачить запах часу, силу тривоги. П’яний й розбурханий мозок гостро все сприймає, і тому якраз з вияскравленою виразністю і зовсім несподівано він усвідомлює ці виняткові години, одначе перед ним страшне, велике, нерішене питання.
— Геть з ним! Ану, коні, рвоніть! Вйо! — цвьогає по конях батогом, коні біжать, Петро під кимсь ворушиться, з-під копит вистрілюють згустки снігу. Ех, Петре, їдемо! Вперед! Будемо ламати життя, брилу за брилою. Ось уже видно хутір — шпичасті ялини й тополі, темний сад, білі стіни рідної хати. — Знаєш, Петре, що мені порадив Микита. — ставить питання Іван. Петро не чує і мовчить. Тих кілька слів так і лишаються без відповіді. Коні вбігають у браму, і назустріч, як завжди, добряче, щиро біжить незмінний Кудлай. Починає повільно й підступно світати.