Внизу ми ще блукали до самого смерку. Мені було холоднувато, і ми розтопили ватран. Андрій пошукав і знайшов розбитки меблів — ми сиділи у поламаних фотелях і, уяви, підкладали до вогню шматки кавказького горіха, карельської берези, червоної американської сосни. Ватран був частинно розбитий. Андрій казав, що це був справжній італійський мармур. Він нагинався, брав ті шматки до рук, і між ними попались шматки зеленого малахіту з Уралу. З нього була якась чудернацька підставка для книг. Ми принесли собі кілька ілюстрованих французьких журналів, уявляли себе лордами і при світлі ватрану розглядали луврський музей, розколи Тутанхамонового гробу, пустиню Гобі, балет Фолі-Берже. Ах, яка прекрасна Айседора Дункан — босоніжка в балеті "Інтернаціонал". Яка шалена патетика! Навіть на малюнках можна це відчути, і Андрій був здивований, що я про це досить багато знаю.
І уяви, Мар’яно! Темнота, тиша, ватран, обриси розбитих фігур, смуги сяйва від ватрану, що бігають, стрибають, нагло зникають, то знов нагло виблискують. Я ніяк не могла сподіватись, і мені ніколи не снилося, що Андрій щось таке придумає, знайде і так майстерно мені покаже. А який був сам Андрій! Він мав вигляд сердитого тигра. Я навіть дивувалась. Але був він, Мар’яно, прекрасний!
І тут Ользі не стало дихання. Вона перервала мову і хвилинку віддихала. Потім жадібно казала далі: — У нього довгі, міцні, костисті пальці, він брав з купи книгу, дивився сердито і кидав книгу назад. Поглянь, каже, мені — і показує діри в стіні. Це, каже, "вони" стріляли. — Хто це вони? — питаю, але відповіді я не дістала.
Було так шкода кидати це місце, Мар’яно. Я мала чудовий настрій. Ольга знов перервала мову, дивилася вгору на образок Матері Божої, що висів над ліжком Мар’яни, і в очах її знов появилися сльози. При цьому в неї вирвалось глибоке зітхання. — і коли вже ми, — продовжувала стишеним голосом, — виходили, я помітила, як Андрій при виході підняв за мною руку. Я це помітила по тіні; він, мабуть, це також помітив, бо саме яскраво горів ватран. У мене, Мар’яно, на хвилинку зовсім завмерло серце. Рука сховзнула і впала, а я відчула зовсім легкий дотик. Ми вийшли, мовчки всілися до саней і від’їхали. Цілу дорогу мовчали.
Мар’яна жадібно слухала, уста її висихали, очі наливались дивним чадом. В уяві поставали сильні, хвилюючі образи, розкривались повні види з книги, вона дивилась на сестру, заглядала до її великих, глибоких, чистих і щирих очей, і їй здавалось, що вона дивиться до колодязя, на дні якого дуже, дуже глибоко горить страшно небезпечний огник, що вибухне вулканом.
— Ти знаєш, — казала Ольга, звівшись і присівши на ліжко сестри. — Я мушу бути справедливою й сказати чисту правду. Я вже себе перевірила. Андрій, скажу тобі, завжди має думку і вміє її висловити. Ти, може, сама помітила: він діє. Він постійно хвилює нашу уяву, Мар’яно. Інколи, наприклад, він обережно підходить до тебе. Ти мене знаєш… Я трохи химерна. Батько так нас виховав, і ми такі є. Але коли підходить Андрій, моя химерність зникає. Він приводить мене до порядку. Здається, він мені каже: будь в першу чергу нормальною, здоровою людиною. А один раз — це, здається, було тоді ще, як ми тільки познайомились — він мені так і сказав: ви, каже, Ольго, ніщо інше, як звичайна російська "кисейна" баришня. Боже, як він мене цим поранив! Я ревла, як худобина, і з того часу я рішила показати йому, що він трагічно помилився. І я це доказую, і я це докажу! Він зовсім подібний до своєї матері.. Він сам про це казав, і, здається, йому це імпонує. А чи помітила ти, як він танцює? Яка в нього легкість руху, хоча загалом він досить тяжкий і навіть незграбний, як і всі вони, Морози. Ти, зрештою, знаєш. А далеко ти з ним тоді забігла?
— Це ти про що? — спитала Мар’яна, хоча догадувалась, про що та питає.
— Тоді… на ковзанах…
— А! До самого Дніпра.
— Ну ж ви й летіли. А ти прекрасно йдеш, Мар’яно. Я слідкувала. Прекрасно! А знаєш, чого він від мене вимагає?