Мар’яна глянула насторожено й допитливо.
— Він вимагає, — казала Ольга, а брови її насупились, — щоб я розмовляла з ним по-українськи.
— Так? — кинула байдуже Мар’яна.
— Ти собі уяви… І скажи — як? Я ж не потраплю висловити в тій мові ні одної думки, а головно — маю переконання, що це, властиво, не мова, а тільки поговірка низів, мужиків, і то малоросійських. І раптом у цей заповідник мужицтва маю чогось втискатись я — і скажи, задля чого?
Але Андрій настоює, і ти знаєш його наполегливість. Він продекламував у тій мові кілька віршів — і навіть нічого. Дуже м’яко. Я вслухалась у слова, і мені здавалося, що кожне слово обгорнуте ватою. Але в пісні ця мова звучить прегарно, а в устах Андрія також. І я цікава, чому це так. Він прочитав мені якусь байку про Арістотеля й Аглаю — філософа і, може, куртизанку. "Тільки мудрість, наука і старші ліііта… Подають проти неї міцного щита". Ліііта. По-російськи було б "ґааада" — два рази А, а там натомість І і А. Але я знаходжу, що не треба в цій мові поважно говорити. А ти, Мар’яно?
— У Морозів ця мова неуникнена.
— Але ж Іван майже нею не говорить. І він не хоче.
— Там ще господарить не Іван, а старий Григор.
— А я тобі, Мар’яно, скажу, що там господарить Андрій.
— Тим більше.
Ольга лиш маленьку хвилинку подумала.
— Я вже думала про це, і дуже шкода.
— Чого тобі шкода?
— Не знаю, як сказати. Це просто почуття. Це, мабуть, і буде революція. Не вгору, а вниз, не згори, а знизу, не небо, а земля. Ах, як це, мабуть. буде дивно колись.
— Ольго! Що ти кажеш?
— А що буде з нашим балем? — Ольга перекинула розмову на зовсім інше.
— Ну… Розуміється — підемо.
— Я дуже хотіла б мати щось нове. На собі і в собі. Це ж для мене перший бал, і я вже питала Андрія, що він думає про цей вечір.
Каже, що буде і буде танцювати, але я хотіла не цього. Я хотіла думки, Мар’яно.
— Ольго! Вже дуже пізно. Лягай. Думки? Якої думки? Ольга глянула на сестру, спитала очима і хитнула головою. Потім ще раз обняла її і ще раз поцілувала.
— Ну, вже йди, — каже нерівно Мар’яна, і Ользі здається, що вона за щось на неї гнівається.
Ольга почала поволі, з перервами роздягатись. Скидала з себе одну річ за одною, зупинялася перед дзеркалом, зазирала собі до очей, придивлялась до своїх рук, до ніг і інколи крадькома посміхалася. Потім довго, байдуже чесала волосся, і думка її при цьому кудись, невідомо куди — за гори, за доли — тікала. Ще потім мила зуби та руки і нарешті лягла. І вже в постелі, прикриваючись, проговорила: — А знаєш… Андрій обіцяв завтра до нас заїхати.
Не дістала ніякої відповіді, повернулась, зітхнула, положила руку під праву щоку, плющила, то знов розплющувала очі, поверталась направо, наліво, горілиць, глибоко зітхала, перебійно схлипувала — і десь над ранок у дівочій кімнаті Лоханських стало тихо.
VIII
З приводу заручин Івана почали напливати привітання. Справжню сенсацію викликало привітання, якого ніхто не сподівався. Привітання від графа Демідова.
Здивування велике. Старий Григор сказав: — І де це він тут у нас взявся? Він доїжджав сюди лиш інколи влітку — на свою дачу в лісі… І то не було це кожного року.
— Цікаво, чому він нас згадав.
— Ну, — каже Григор. — Нічого дивного. Скільки то я находився з ним по Придніпрю. Тож були вічні лови, а скільки ми, бувало, говорили. Він, бачте, студіював, як він казав, народне господарство. А чоловік з головою.
Петро казав: — Це ж вони тепер усі вивтікали з Петрограду. "Таваріщі" випросили. З ним приятелював Сєров.
— Ти, Петре, добре його знаєш? — питав Іван.
— Як добре. Ловили пару разів разом рибу… Я ж малював з нього портрет. Здається, висить тут, у лісничівці.
Про свої відвідини лісничівки Андрій промовчав. І взагалі Андрій зробився мовчазний. Якісь виняткові думи ворушать його мозок. Сопрон збирається все-таки їхати, хоча ніхто не знає як. Таня завзято господарить. Водяний від’їхав, пообіцявши бути в Каневі на балу. До Морозів приїжджали рідні та знайомі, довго гостились, розмовляли, привозили вістки з околиць. З Серпухівських хуторів прийшла вість, що там ґрасує якась банда. Все йде перевертом, Каленик Хмель дістав записку, що як не виложить дві тисячі золотом — піде з димом. Минулої ночі отуди-о знову горіло, кажуть, громили замок Кочубеїв, а до Києва тепер хіба на крилах пролетиш. Між Козятином і Києвом усі мости порвали, а вагони ходять без вікон.
— А ти хочеш їхати до Сибіру, — каже Григор до Сопрона.
— Я це діло знаю. Доїду на Дін, а там доберусь до Саратова. Не можу ж я тут сидіти вічно.