— Малиновські? — здивовано перепитує Таня, бо вона дещо їх також знала. Зрештою, в Петрограді це знане прізвище. — Дуже, дуже цікаво, — каже Таня.
— І уяви, — говорить обурено Мар’яна, — вони тут зупинилися в номерах — п’ять у двох кімнатах, а вони ж мали свій осібняк.
— Це, дійсно, жах, — стверджує добряча Марія Олександрівна. За чверть перед восьмою ті прибули на візниках. Генерал-майор Віталій Олександрович — недавно демобілізований, ще у своїй формі. Його елегантна Клавдія Адріянівна — петроградка з крові й кості, з прекрасним російським акцентом, їх син Ігор — поручник Гвардії, що не вимовляє Р, і дочки Маша й Татя на — веселі, шумні й говіркі панни.
Всі кімнати заповнились гамором, цілунками, викриками.
— А Ольги нема і нема, — між іншим журиться Марія Олександрівна.
— Найдеться, мамо, — басить Микола Степанович. — Напевно, десь із приятельками.
— Скорше з Андрієм, — кидає здогад мати. Генерал сидів у вітальні з Іваном. Курили.
— Ви офіцер? — питає Івана Малиновський.
— Капітан. Дванадцята мортирна, — спокійно каже Іван.
— А! Дванадцятий корпус. Абакімович. Друга армія… Були, розуміється, в полоні.
— Довелося, ваше превосходительство.
— Ну, ваш корпус іще нічого. Найбільше постраждали в тих багнах п’ятнадцятий і двадцятий.
— Ми втратили всю артилерію.
— Самсонов сам винен, — каже рішуче генерал. — Звичайна російська кутєрьма. Ті німці… Глупци. Хочуть мірятися з нами силою. Знаю їх педантичність — вони нас не скоро лишать. Але це власне і буде їх згубою. Послали нам Леніна. Рано чи пізно відчують на своїй власній шкурі, що це значить. Якась політична сліпота. Що думаєте тут робити?
— Маю тут господарство, — каже Іван.
— Думаєте господарити?
— Я, власне кажучи, і є господар. Це війна зробила з мене воїна.
— Не думаєте "на юґ"?
— Поки що ні.
— Моя думка — поки не скрутим шиї революції, не піде ніяке діло.
— Я, властиво, ніякий політик.
— Хто з нас політик. В Росії не було модою займатися цією справою, а логіка сама підказує, що громадяни такого простору мусять бути політиками. Зрозумійте, що Лєнін-Троцький, що вже вигнали нас з дому, цілком поважна загроза світові. Вам ті речі ще не так очевидні. У вас тут ще лише квіточки — ягідки будуть. Пограбували маєтки — пусте. Але що робиться в обох столицях! Робесп’єрівщина.
— Я вас розумію, пане генерале. Однак я не вірю в революцію.
— Ах, Іване Григоровичу. Революція не вимагає віри. Це зараза, і з нею треба боротись.
— Але я не можу лишити землі. Це для мене альфа й омега.
— Розумію. Однак доктрина Маркса, яку несуть з собою панове Ленін і Троцький, має намір змінити весь зміст цієї альфи. Мусите знати, що вся земля буде відібрана. Всім, без виїмку. З неї зроблять державну власність. Дурні мужики тішаться думкою, що нарешті дістануть землю. Читали ви про Оуенів експеримент колективного господарювання? Те, що не вдалось англійцеві в малому, те мусить удатися Лєнінові у всеросійських масштабах. Ми ж, знаєте, широка натура. Що нам мільйони людей! У нас день-денно вистрілюють десятки тисяч, і триватиме це, з огляду на розміри справи, роки й роки. Йде про революційну зміну людської психіки: знищення самого почуття приватної власності. Тут ніяка земля і ніяке господарство.
— І саме тому, ваше превосходительство, я не можу брати участі в такого роду революції.
— "За" ні, але "контра" потрібно брати. Інакше це маніяцтво все нам знищить.
— Хто ж за таке піде проливати кров? Спитайте нашого дядька.
— Дядькові вони про це не кажуть. Дядька беруть, мов коропа, шматком картоплі. Наївність дядька і Маркс — різні речі.
— А як же думає Лєнін?
— Перегорніть пару його писань і будете знати. Гіперболічна слов’янська химера, пригріта жаром азійського фанатизму. Надчуття і надпсихологія. Слон у складі порцеляни.
Іван насторожився.
— Все це так. Очевидно. Але мене не вдовольняє також ідея "юга Росії". Чи не є це другий бік тієї самої медалі? — вирвалось несподівано в Івана.
На це саме навинувся Микола Степанович, що до цього часу мусив бавити дам, і перешкодив Малиновському відповісти.
— О! Тут, чую, прецікава розмова, — заговорив він живо й пристрасно і цим порушив академічність мови попередників. Микола Степанович знову зійшов до своїх словних запасів.
— Віталію Олександровичу — ричав він тоном лева. — Революція передовсім мусить дати людині свободу. Це перше. Решта — нісенітниця.