Генерал посміхнувся.
— Колись ми всі так думали, Миколо Степановичу. Так думали наші студенти і політикуючі дами петроградських салонів, але так не буде.
— Чому? — визвірився і підняв свою буйну голову доктор. — Ідеали французької революції ще не здійснені.
— Ленін і Троцький роблять не французьку, а російську революцію, Миколо Степановичу, — каже збитий зі спокійного тону генерал. І після цього почав наново про Маркса і доктрину марксизму.
— І прекрасно! І прекрасно! — вибухав далі доктор. — Свобода, рівність. братерство. Французи не осягнули рівності, бо залишили приватну власність. І наша революція цю хибу мусить виправити.
— Заберіть мені моє почуття власності, і я духово вмру, — спокійно проговорив Іван.
— Чому? — напався на Івана доктор. — Це всього-навсього вибуяла звичка і тільки.
— Припустімо, — казав далі Іван, — одначе це ті гормони, що втримують активність найсильніших людей.
— А де ж дух? Дух? Свідома воля? — потрясав гривою доктор.
— Мушу вам, Миколо Степановичу, нагадати, що марксизм, власне, заперечує дух. Він оперує економікою.
— І хай собі оперує. Але в кожному теплому тілі живе свідома воля корегувати свої інстинкти, часто далекі від доцільності, — говорив доктор пристрасно.
— Щур також тепле тіло, — каже Іван, — спробуйте заперечити його інстинкти.
— Людина, — затявся раптом доктор, — дозвольте сказати, не щур.
— Тоді ви будете в суперечності з доктриною марксизму, — каже знов генерал.
— В такому разі де глузд? — ставить питання збитий з позицій доктор.
— Тут, — каже генерал, вказуючи на м’язи рук. — Битись треба.
— Битись — так, але за що, — втручається знов Іван. — За старий лад?
— А він для вас був поганий? — питає генерал.
— Тут не про мене йде. Йде про маси. Захищати тільки стару форму по такій війні — це свідоме самогубство. Як не кажіть — на цій війні віддали своє життя мільйони громадян. За що, спитаємо. За батьківщину, дістанемо відповідь. Але чи та саме батьківщина почувається до обов’язку супроти своїх людей? Твориться враження — ні. Принаймні там, "на юґє". І хто пішов туди захищати старий лад? Ви, ваше превосходительство, краще від мене знаєте ту публіку. Це якраз ті, що створили ґрунт революції, — казав спокійно і непорочно Іван.
— То мусите туди йти ви, Іване Григоровичу, — сказав генерал.
— Це була б тільки втрата часу.
— В такому разі що, по-вашому? — ставить точно питання генерал.
— Маю досить песимістичну відповідь, коли брати справу "в такому разі", — каже ухильно Іван.
— Це значить — непротивлення злу, — докидає генерал.
— Не точно так. Я не вірю в сили ззовні. Большевики діють демагогією. Це їх неперевершена сила. Нашою силою є правда.
— За кожну правду треба боротися силою.
— Саме тому. Але є різні методи боротьби. Тепер, як кажуть, іде боротьба класів. Мій клас, як хочете, ще не зовсім готов до такої боротьби. Просто тому, що його ідеали ще не окреслились до тієї міри, щоб стати гаслом. Поки що борються крайності, що себе взаємно виключають.
— То в такому разі Петлюра! — ставить гостро питання доктор.
— Ви рахуєтесь з ним поважно? — швидко запитав генерал.
— Ні. Це романтика. Я проти ремінісценцій Запорізької Січі, — спокійно сказав Іван.
— О! Не кажіть! Їх соціальна програма досить широка, — каже поважно доктор. — Куди Денікінові.
— Директорія? Мавпування французької революційної патетики, — каже генерал. — У нас французька свобода буде значити анархію. Думаю — Петлюра живе тільки соками сепаратизму. Конкурувати з Лєніном соціалістичною демагогією йому ніколи не вдасться. А сам сепаратизм дає досить скудні перспективи. Ще не час.
Розмова була нагло перервана. Марія Олександрівна покликала до столу. Появились розчервонілі Андрій і Ольга. Маша і Таня оживились, бо дістали товариство. Біля столу зчинилось чудове щебетання. Іван опинився в пишному букеті столичних дам, Андрій зайнявся Машею, Ольга — Танею. Наливались чарки й келихи. Дами пили вино, мужчини давали перед чистій. Говорили про Петроград, про петроградські вечори, сховзанки, театри. Маша відвідувала Смольний, прекрасно говорила по-французьки, прекрасно грала Шопена, прекрасно себе тримала. Андрій це вичував і мав змогу рівняти Петроград і Канів.
— Ах, як тут у вас чудово! — казала вона високомовно, а в очах і голосі, через виразну щирість, проривається великодушна поблажливість. — Я ще не була в Малоросії… Тут, дійсно, південь. Петроград, безумовно, прекрасне місто — саме як місто — але у вас тут усе соковите. Тут усе променює світлом і теплом. У нас холодно, блискуче і точно. До всього тут велика свобода.