— Вас цей вечір не цікавить?
— Навпаки. Це досить виразний шматочок незаперечної драми.
— О! Аж так?
— Даруйте. Я, здається, не той взяв тон.
— Ні, ви маєте рацію. Я тут, уявіть, також не чуюсь добре. Не хотіли б ви проїхатись? — несподівано запропонувала Мар’яна. — Я зараз скажу Іванові.
— З приємністю, Мар’яно Миколаївно. Коні наші все одно стоять. Мар’яна підійшла до Івана, що вже був втягнутий у розмову з графом. Відкликала його і сказала:
— Хочеш, Іване, проїхатись?
— Мар’яночко! Мила! Мені ніяково лишати графа, їдь з Андрієм.
Це вирвалось майже спонтанно, Мар’яна нічого не сказала і, одійшовши, на одну коротку хвилинку вичула якесь вдоволення.
— Андрію! Їдемо! — сказала вона вголос.
В Андрія було одно бажання: далі від цього натовпу, і тому він негайно погодився. Він накинув на плечі Мар’яни її хутро, поволі одягнувся сам, і вони вийшли. В коридорі зустріли Наталю Петрівну, що танцювала з Петром і верталась до товариства.
— Ви куди?
— Проїдемось. Тут така тіснота, — казала Мар’яна.
— Так, нам зіпсули вечір, — докірливо казала Наталя Петрівна. — Але мусимо їх розуміти, їх вигнали з дому.
В коридорі стало ще тісніше, ще більше п’яних. Андрій і Мар’яна з намагою пробиваються до виходу. Андрій дивиться понад головами. Йому все-таки хотілось би побачити Ольгу і, може б, узяти її з собою. Але її не видно.
— Ой! Не так наполегливо, молодий пане!
— Даруйте — прошу люб’язно!
— Нічого, нічого! Топчіться. Новий рік.
— Мадмуазель? Не зволите піти зо мною на вальс? — звертається один до Мар’яни, що також у шинелі.
— Мерсі! Зайнята! — дістає відповідь.
— Какая пишная бронза, — чує Мар’яна за собою.
— Мар’яно! Гляньте! — захоплено сказав Андрій.
Падав густий, лапатий сніг.
— Чудово! Андрію! Це те справжнє! — вирвалось у Мар’яни. З вікон стовпами падало світло і освічувало метушню сніжинок.
Входили і виходили люди. Збоку під деревами стояли візники і приватні підводи. Коні вкриті дергами, час від часу десь заворушаться балабони.
Морозівські сани стояли також тут.
— Дмитре! Де ти? — покликав Андрій, бо все вкрите білою верствою і не можна нічого розпізнати.
— Я тут, Андрію, — чути голос Дмитра, що півлежить на санях, прикритий бараницею.
Андрій бере пару коней, стрясає бараницю, поправляє кінську збрую. Мар’яна сідає, Андрій старанно загортає її ноги, сідає сам і їдуть.
— Куди? — питає Андрій.
— До лісу, — підказує Мар’яна.
Андрій мовчки міркує по-своєму. У лісі тепер зовсім темно. Їдуть. Спочатку поволі й обережно. Місцями сани роблять затоки. Виплутуються догори хвилястими, вузькими вуличками. У вікнах скрізь огні, горять ялинки, чути співи. Вузькими хідниками проходять натовпи веселих людей. Відчувається сила й розмах свята.
Ідуть поволі під гору. Глибока, засипана снігом дорога, справа й зліва городи, паркани, великі, старі дерева. Далі на узгір’ї поля, одна дорога вправо, одна вліво. Беруть управо. Сніг ліпить в обличчя, і відчувається опір вітру. Довкруги ватово м’яко. Чисте, майже тепле повітря, зосереджено пружна тиша — небо й земля, а між ними своєрідне анданте великої симфонії вічності.
Густа і чорна порожнеча оповиває ледве помітні обриси саней і коней, що все кудись у глибину тікають і не можна їх догнати. Андрій має дивний, чадний настрій. В голові біжать уривки недобрих, часом тривожних, часом зухвалих думок. Спереду тьма, ззаду чад і непевність, до всього Ольга з її дивним настроєм — і це разом впливає на настрій Андрія. А до всього та тривога. І що це має бути? На душу налягає тяжкий невидимий тягар.
— Мар’яно Миколаївно? Чи їдемо далі? — питає Андрій, і голос його у цій сніговійній тиші звучить, як крик.
— Далі, Андрію! — каже весело Мар’яна. — Я щойно входжу в смак.
— Вичуваєте, який тут інший світ?
— І як тут краще!
— На самому дні ночі, у царстві Кощея.
— У вас тривожний настрій?
— Так, Мар’яно. Але це пройде. Зол глагол на ви лжучі…
— Що це значить?
— Нічого, тільки моя зухвалість. Мені здається, Мар’яно, що я маю право нарікати.
— На кого?
— На все довкруги. І навіть на Бога.
— О!
— Нас ліплено з не зовсім доброї глини.
— Коли ми це знаємо, то вже це є багато.
Андрій на хвилинку замовк. Мар’яна чекала. Коні тікали у тьму. Падали клапті снігу.
— Коли я була малою, — почала Мар’яна, — мені не раз хотілося якраз так, як тепер, кудись і з кимсь тікати.
— У казку?
— Можливо.