— І люди завжди це роблять. Революція наша — це втеча в казку. І ви, напевно, вже тоді, малою, помітили: щодалі ви зайшли в казку, то більше було розчарування.
Перекидалися думками, і від цього робилось добре. Андрій має намір доїхати до лісу і вернутися. Мар’яна міркувала, що їдуть вони до лісничівки. І раптом Андрій затримав коні й замовк.
— Що сталось, Андрію? — спитала Мар’яна і ближче до нього притиснулась.
— Нічого не чуєте?
— Тільки ваш голос.
— Вслухайтесь у простір. Хвилина глибокої тиші.
— Здається, стріляють, — вирвалось у Мар’яни. — Що це може бути?
— Дев’ятнадцятий рік, Мар’яно. Люди бавляться, як можуть і як уміють.
— Кажуть, що на хуторах завелись бандити, — тривожним тоном казала Мар’яна. — А куди ми їдемо?
— Просто на ліс.
— О!
— Там, Мар’яно, на семи дубах сидить Соловей Розбійник.
— А що це за вогні зліва?
— Це Костянець.
— Андрію, не жартуйте. А що це знов?
— Це вже строчать з кулемета.
І, дійсно, в цей час з долини почулось кілька коротких серій.
Андрій мовчки, повільно почав повертати коні. Мар’яна затихла. І раптом сани почали нахилятись, Андрій натиснув управо, але коні кудись загрузли, і почувся викрик Мар’яни: — Ой!
Андрій опинився в глибокому снігу.
— Мар’яно! — викрикнув він і швидко зірвався на ноги.
— Я тут, — почув він голос з темноти.
Андрій ступив на голос, наткнувся на сани, що лежали догори полозками; внизу в снігу щось чорно борхалось.
— Нічого не сталось?
Андрій кинувся помагати Мар’яні, його ноги грузли в снігу, скрізь однаково біло, не можна розібрати, де вони знаходяться. А знизу знов почулось кілька кулеметних серій.
— Вам нічого не сталось? — допитується Андрій.
— Нічого, нічого! Але скорше їдьмо звідсіль, — казала Мар’яна.
Андрій кинувся до коней, що, поплутані, спокійно стояли на косогорі якогось провалля. Андрій почав швидко відчіплювати посторонки і, сховзаючись по косогорі, вивів коней на рівне.
— Мар’яно? Можна вас попросити сюди? — казав Андрій, тримаючи коні. Мар’яна видряпалася з провалля.
— А де ж, Андрію, сани?
— А от ви подержте, будь ласка, оці наші баскі коні, а я швидко пошукаю.
— А вони не кусаються?
— Нічого не бійтесь. Це діти. І Андрій розплився в темноті.
Сани лежали догори полозками. Андрій їх швидко зводить, обслідує місце, обмацує сніг, чи нічого не згубили, пробує самотужки витягти сани на дорогу, але це неможливо.
— Нічого! — кричить Андрій. — Іван Царевич віз царівну і зазнав катастрофи.
Бере від Мар’яни коні, чіпляє посторонки до кінця дишля і — вйо! Коні потягнули, і сани були на рівному.
— Готово! — сказав Андрій. — Ви ще живі, Мар’яно?
— Жива, жива! Але скорше тікаймо, бо стріляють.
Андрій приводить усе до порядку, на хвилинку кидає Мар’яну з кіньми і біжить шукати дорогу. Вернувся, всівся, взяв батога, і рушили знов.
Весь час падає сніг. Коли Андрій і Мар’яна були зайняті, сніг на них розтавав, і їх одяги стали мокрими. Подушка сидіння й бараниця набралися снігу, їхали поволі, бо Андрій уже стратив певність. Дідько його знає, що тут за дорога. Мар’яна розважала:
— Нічого. Зараз будемо дома. Поїдемо просто до нас, вип’ємо доброго, гарячого чаю, а тоді — на бал.
Це ще добре, що коні нічим не переймаються. Добрі, тяжкуваті, морозівські коні їдуть, дорога, здається, йде вниз — і раптом з темноти почулось різке: — Стой! Хто там.
Голос сирий і хрипкий, ніби з кадуба. Темнота густа, і далі вергає снігом.
— Що за дідько. — виривається в Андрія.
Мар’яна заніміла, серце її швидко б’ється. Андрій зводиться на ноги, хвилинку напружено вдивляється в темноту, нічого не бачить і не чує.
— Свої! — крикнув він протяжно.
— Стой! Бо стріляю! — чути знову голос.
— Андрію, Андрію! Сядь! Вони можуть стріляти! — каже швидко Мар’яна, а уста її сохнуть від хвилювання.
— Стою! — крикнув Андрій.
— Под’єзжай! — чує з темноти, і Андрій поволі рушив далі. З темноти виринуло дві невиразні фігури зі зброєю. Вони вайлувато, провалюючись у сніг, бігли до саней.
— Хто такий. — ще раз крикнула одна з фігур.
— Свої, свої! — з Канева, — по можливості спокійно говорив Андрій.
— Куда єдєш? — питає сирий голос.
— До Канева, — відповідає Андрій.
— Что врьош? Развє ето направлєніє на Канєв? — хрипить голос.
— А куди?
— Ліповєц, — кидає одна з фігур.
— Значить, ми збились. Ми їхали на Канів, — каже далі Андрій.
— Ладна! Разбєрьом. Тєпєрь паєдєш с намі! — каже голос, і обидві фігури, не питаючись, вскакують ззаду до саней. — Паняй! Прямо!