— Пане сотнику! Голошу слухняно, що наша застава затримала сани, що їхали з Канева по вказаному тракту! — звернувся він відразу до добродія у військовому френчі.
— Вільно! — сказав добродій до вояка і звернувся до Андрія: — Ви тутешній?
— Розуміється! Це свій чоловік, — негайно відповів отець Леонід.
— Ви вільні! — кинув сотник. — Справа вияснена, — сказав він воякові. Той віддав пошану, повернувся і вийшов.
— А тепер знайомтесь, — каже отець. Леонід до добродія у френчі і Андрія.
— Сотник Перезвін! — сказав швидко сотник. Андрій ще раз назвав себе.
— Української армії? — запитав Андрій.
— Української Народної Республіки, — зазначив сотник.
— Отже, я мав честь уперше бути заарештованим людьми армії Української Народної Республіки, — сміється Андрій.
— Ми обсадили шлях Канів — Степанівці, бо маємо відомості, що нам загрожують добровільці. Їх там у вас досить?
— Більше, ніж досить, але вони вам не можуть загрожувати. Вони п’яні.
Всі сміються. У вітальні швидко збираються… Паніматка, її дочка, молоді і старші гості. Видобули з саней півмокру і півтеплу Мар’яну, ввели її під руки, мов архиєрея, і коли вона розгорнула хутро, здивовання було велике. Вона була у зім’ятій. але пишній баловій сукні. Захоплення переходить в овації. Андрія й Мар’яну негайно впихають в їдальню, і даремні всі його скиглі на пізній час, на коні, на погоду. Вони опинились у самому центрі бою, і на них загрозливо дивились гирла пляшкових батерій, наповнених барвистими і зовсім чистими рідинами. А для більшого враження негайно появились миси, повні найрізноманітніших дарів приходства.
— Пане сотнику! То й ви з нами! Раз ви нас сюди закликали — покутуйте!
— От тобі проїхались, — казала Мар’яна. — Паніматко! Дай, Боже!
— На здоров’я! На здоров’я!
— Впораємось, — каже сотник.
— За здоров’я ваших орловців!
— Яких-таких орловців, дозвольте спитати?
— З Арла! У них орловська мова.
— Нічого. Історія все перемеле!
— Правильно. Значить, за історію!
Сотник має, видно, і так досить, але чує виразний виклик, а капітулювати негаразд. Випили ще і ще. Розмова швидко розгортається. Мар’яна оповідає, як то по них строчили з кулемета, і при тому регоче.
— Це вперше в моєму житті, — казала Мар’яна, — а серце моє застукало, а душа — в п’ятки, а сани догори ногами!
— Інакше ви не були б у нас! — казала паніматка.
Всі добрі, щирі, свої, підсідають і підливають, і все "дай, Боже", — випивають самі і просять випити всіх.
Андрієві здавалося, що за цей час він через темноту і сніг пролетів великий простір і попав на іншу планету. До сотника він так і сказав: — Скажіть мені, звідки власне ви тут взялися?
Сотник, мабуть, не зовсім його зрозумів і дивився великими і нерухомими очима.
— З душі, — раптом вирвалось у нього напівжартом.
— А де ви набрали тих людей?
— Ех, ви! Нетямущий. Що я вам — довідкове бюро? Андрій робився п’яним, і голоси проходили до нього, ніби крізь туман. Слова виривались окремо і, здається, без змісту. Сотник був також п’яний.
— Я хочу, сотнику, ці речі знати. Ви мене розумієте? Чи ви мене не розумієте?
— Я вас не розумію.
— Питаю вас, де ви вискіпали отих людей, що стоять там, у полі?
— Я їх не вискіпав. Вони прийшли самі. Це козаки. Третій курінь Запорізького полку, Понімаєте? Це наше козацьке військо.
Гей, долиною, гей! Широкою
Козаки йдуть, — заспівав сотник і вимахував правою рукою. Ви понімаєте? Козаки!
Попе-ре-е-ду До-ро-шенко!
Веде своє військо, військо запорізьке… Га? Ви зрозуміли? Ви знаєте, як то воно було? Га? Іде запорізьке славне військо, попереду пан гетьман Дорошенко, за ним бубни, літаври, бандури. А направо й наліво жнуть женці, а пшениця, як ліс, а кругом воля! То була Україна! Розумієте?
— Розумію!
— Нічого ви не розумієте. Ви ще замолодий, щоб такі справи розуміти. Наш пан головний отаман Петлюра сказав нам: — Козаки! Мусимо визволити нашу Україну з московської кормиги і зробити з неї самостійну державу. От вам! І ми б’ємось! І ми поб’ємо москалів. Ми бились під Бахмичем. Ми бились під Київом. На нас наступав Муравйов. Пусте! Наші хлопці, кажу вам, бились, як леви! Як леви, кажу вам, бились.
Ці слова вдаряють молотом по уяві Андрія. Він пильно дивиться на цю людину, що сидить біля нього. Чудово! Прекрасно! Незбитий доказ, так би мовити, ірраціональної суті.
— Чого так дивишся? — каже сотник.
— Дивлюсь!
— Дивуєшся?
Андрій мовчки налив чарки, взяв одну і кивнув головою на другу.