Розмовляють і розмовляють, і аж вкінці Сопрон так якось, ніби сам до себе, каже: — Нічого. Я от поживу в тому Сибірі, зароблю трохи грошенят, а там заберу свою численну зграйку і махну сюди.
Таня підтримує його всією своєю щирою сестриною душею.
— І мудро зробиш.
А Андрій ні з сього ні з того починає: Нема на світі України, Немає другого Дніпра.
— Е! — махає рукою Сопрон. — Сентименти!
Його підтримує Іван: — Коли б усі наші люди трималися Дніпра, бідно ми виглядали б.
— Бідно то бідно, — каже між іншим Петро, — але кожна істота на землі має точку тяжіння. Одну тільки точку. Погляньте на птахів.
— Точка тяжіння — одно, а радіус діяння — інше, — каже на це Іван.
— Згода! — каже Петро і жартівливо затягає: Де згода в сімействі,
Де мир і тишина.
Всі цей мотив знають, тому всі, навіть старий Григор, підхоплюють його. Іван з Сопроном баси, Андрій снажиться тенором, жінки і менші хлопці беруть вищим тоном. Виходить пісня, що тягне за собою інші мотиви.
На закінчення старий каже: — Так. Все це гарно. А чи ти, Сопроне, все вже як слід обдумав з тим від’їздом?
— Тату! — каже рішуче Сопрон. — Нічого не поможе.
— Та я тільки так… Щоб усе було, як кажуть, добре. Вибачай! Ці дні особливо швидко летять. Від’їзд відкладається, дні йдуть, але ось приходить один, наказує: не можна далі відкласти. З самого досвітку всі в родині на ногах. Напередодні безліч пеклося і смажилося. Зараз усе в русі, ніби виїжджає ціла родина. Двоє запряжок коней чекають. Коні на цей раз вичищені, сани уважно вимощені, Дмитро святочно одягнений. До Ліпляви проводять Сопрона всі, за винятком старого, а Іван їде далі, аж до Піщаної та Супої. Сопрон одягається, йому все виривається з рук, нічого не може знайти. Таня йому помагає, бо треба тепло одягнутися. Нарешті треба спішитися, бо ось уже дніє, години тікають, а дорога до Золотоноші далека. І вже в останню хвилину Іван рішає сам відвезти Сопрона аж до Золотоноші. Дмитро може не їхати. Сопрон нічого на це не каже.
— Але ж, Таню! Я цього всього не двигну, — протестує Сопрон, коли бачить, що він має везти з собою.
— Двигнеш, Сопроне. Це для Настусі. А це для Володі від Андрія. А це Катерина шле Саші. А це знов для Феді. Це тут для Гриші. А тут від мене маленькій Марусі. А це від батька… Ну? Пам’ятай, що ми тут дома.
Сопрон безрадно дивиться на сестру, похитує головою, знизує плечима. Дещо спізнено сини рушили з двору. На господарці лишається Григор з Дмитром. Прощання було коротке.
— Сину! Благословляю! Тебе, Настусю, всіх діток. Як могтимеш — приїжджай! Дорога далека. — Старому стиснуло в горлі, він швидко махнув рукою. — Їдьте! Вже їдьте!
А Сопрон обняв старого і не випускає.
— Їдь уже! Їдь! — каже швидко старий, повернувся і чимдуж подибав до хати. Двоє саней рушили і залишили глибокий слід на снігу, що випав з ночі. А старий зайшов до кімнати Івана і довго дивився з вікна, аж поки сани не обернулись у дві малі точки на обрії. Потім старий пішов до себе, взяв з полиці своє засмальцоване Євангеліє і прочитав кілька перших, що впали в око, глав від Іоана. З його очей весь цей час течуть сльози, він з ними бореться, аж поки не відложив книги і не проговорив уголос: — Слабий уже я став!
Але це було тільки тут, серед цих вузьких, закоптілих стін, на яких висіло в куті три ікони з лампадкою. Тут, у цьому малому просторі, перед цими іконами, перед тапчаном з твердим солом’яником, перед старосвітським, з грушового дерева, столом, перед небарвленою лавицею, старий Григор не мав потреби соромитись. Тут він сам з собою. Це його місце. Його тут не бачать зайві очі, і ніхто не може після сказати, що старий якось не так ступив чи сказав не те слово. Тут він той самий Григор, якого знали колись, коли то він носив ще крисатого бриля з соломи і широкі, матнисті штани з білого доморобного полотна. Він тут зовсім той самий, тільки волосся стало довшим і побіліло, тільки зір його вже не такий ясний та бистрий. Але душа така ж ясна і проста, як тоді, сорок років перед цим.
Всі знають, що старий Мороз — "чоловік твердий, що має характер", і таким він і був. Мінявся, як переступав поріг своєї комірки. Ще в кухні, навіть перед старою Омелянчихою, старий не відважувався на таке геройство, як бути "м’яким". Але ця кімната одразу на нього впливала. Книги, стіни, предмети. А головне — самота, що помагає йому бути твердим і міцним. Не любить, щоб інші зазирали до таємних місць його душі.
Колись давно-давно, ще за "старих часів", Григора вибрали були за титаря в Ліпляві. Одного разу перед великим постом тодішній старий отець Кирило — богобійний і строгий — накинувся в казанні на всіх, що курять тютюн. Після проповіді дядьки зібрались біля церкви і вели розмову про се, про те і про тютюн. — Воно то, звісно, зле, але раз Бог посіяв те зілля на землі, то що можемо ми зробити проти того…