— Ти?
— А щоб ти думав.
— Ніколи не повірю.
— О! Ти мене ще не знаєш. Я люта і бистра. Ти знаєш, що я вже була… Я вчора… ворожила. І мені випало, як я задумала. І тому я приїхала. А це правда, що там на вас стріляли?
— Так нам здавалось.
— І були то дійсно петлюрівці?
— Певно.
— Ти мусиш мені все розказати. Але все! Мар’яні я не вірю. Вона мовчить. А я їй сказала: знаєш, кажу, Мар’яно, як ти собі хочеш, а я всі твої думки бачу наскрізь. В отця Леоніда є дочка. Це моя товаришка по народній школі. А що це був за такий пан сотник?
— Це був мій предок. Пан курінний отаман. Ти знаєш, що це значить — випити з людиною, що вийшла просто зі сторінок історії? І знаєш, що він мені сказав? Що він походить з Москви. Я, каже, народився в Москві, але батько мій походить десь звідсіль — і він показав не окреслено. І чорт знає, що, власне, зо мною сталося, каже він. Як тільки, каже, попав на Україну — кінець.
— Мар’яна каже, що й ти хочеш іти в петлюрівці.
— Цими днями я йду, але знаєш куди?
— О!
— До школи.
— До школи?
— Мушу все-таки скінчити гімназію.
— А я б на твоєму місці пішла б у петлюрівці.
— Не вийде. І так три роки втратив.
— Вух, який з тебе завзятущий Мороз вийшов.
Ольга помітно зм’якла. Вона все ще насторожена, одначе її добра, пряма вдача при зустрічі з увагою Андрія одразу виявляє себе. Всі зібралися в кабінеті Івана. Звідти виривався сміх Петра, поклики Мар’яни, потім спів усіх. Андрій і Ольга прилучились до гурту, але Андрій відразу вийшов, бо має багато полагодити. Готують двоє саней для проїздки до скелі "Шепоти" над Дніпром.
— Панове, — казав Андрій. — Все готове! Але я сьогодні, щоб загладити свою вину і щоб на мене не було нарікань з боку моїх шановних братів і всіх прочих сестер, їду сам, наперед.
— І я з тобою! — вирвалась Ольга.
Піднявся шум. Всі протестують. Як так і чому так? Але Андрій біжить із хати, за ним біжить Ольга, за ними решта. Андрій сідає в свої санки, бере Ольгу і з місця у чвал. Решта публіки лишається, всі змушені сідати в другі сани. Це їх затримало. Сідали, як хто міг, було тісно, всі нарікають.
— Це від Андрія, скажу вам, висловлюючись дипломатично, порядне свинство, — казав Петро. — Він хоче бути оригінальним, — докинув спокійно Іван. Мар’яна і Катерина Львівна обмежились мовчанкою. Всілись, рушили, Іван поганяє. Поїхали по слідах перших саней — просто через луги до Дніпра.
Починає поволі темніти. Андрій з Ольгою різали цілину снігу, оминали льодові поля, перетинали струмки і стежки. Зупинилися аж над Дніпром, серед кущів верболозу, вільшини і посохлого очерету. Над ними розложисто розгортали віти старі осокори, перед ними замерзлий і вкритий снігом рукав Дніпра, що відділяє великий Канівський острів зі знаною скелею.
Ольга захоплена.
— Андрію! Чудово! — вона глянула на нього, що спокійно і рівно сидів, тримав віжки і дивився перед собою. — Андрію… Я…
Андрій поміг їй. Він обережно обняв її, глянув їй у вічі, хвилина великої тиші. Вона обняла його, і їх уста з’єднали те, що так гостро їх хвилювало.
— Це тобі за все! За те, що ти такий! Що ти мене зрадив! Що ти мене мучиш! — шептала Ольга. З неї виривались ті шепоти, ніби іскри вогню, що десь там у ній горів.
— Люблю тебе, Олю! — вирвалось так само в Андрія, і ці їх такі звичайні слова відкривали їм брами величного світу пізнання.
Коні стояли спокійно, вгорі шуміли віти осокорів, з другого боку Дніпра доносився стишений шум лісу, що в цьому місці доходив до самої ріки. Старі вікові дуби і поодинокі сосни стояли між гранітними виступами, виповненими мастким чорноземом, який, здається, десь там, на горі, має свій початок і, перелившись через край гранітного берега, стікає окремими струмками до Дніпра.
— Тихо! Слухай! Обоє слухають.
— Чуєш? — питає Андрій.
— Що там, Андрію? — питає Ольга.
— Не чуєш? Вслухайся краще!
— Ой! — вирвалось в Ольги. — Чую! Лю-лю-лю-лю!..
— Це, Ольго, скеля шепоту, її особливо добре чути влітку.
— Ми конче мусимо з тобою прийти сюди влітку, — каже захоплено Ольга.
— Влітку сюди можна дістатися тільки човном. Під нами отут багно, а тут ось острівець, на якому ростуть осокори.
Здалека чути, як їдуть другі сани.
— А! От вони! — гукає Петро. Всі вийшли на сніг, і стало гамірно.
— Ооо! Тут зовсім добре! — гукала Мар’яна. — Як ця місцевість зветься?
З другого боку їй відповів Андрій: — Шепіт.
— А! Це є той славний Шепіт? А мене дивувало, чого Андрій потягнув нас у ці хащавини.
Петро пропонує розложити багаття, і всі погодилися. Назбирали сухого хабаззя, протоптали місце в снігу, вогонь запалав. Було вже майже темно, і сяйво від багаття освічувало всім обличчя, творило особливий настрій. Чулось у цьому щось старе, і Андрій декламував початок "Слова о полку", а як скінчив, усі йому плескали.