Морозів хутір

— Ще щось, Андрію! Під настрій! — просила Мар’яна. До неї долучились інші.

— Тихо! — урочисто і повільно сказав Андрій. — Слухайте, слухайте!

Розливаються лунко шепоти,
Підіймаються звої туманів,
Виступають лавами мамути
І чекають своїх отаманів.
Сови свищуть музику ярую,
Бронтозаври громочуть хвостами
 — І проходить ходою млявою
Похід велетів поміж кущами.
А по чорному небі летіли
Огнекрилі зграї драконів,
На поляні в тумані чапіли
Дикі вепри і дикії коні.
І промовив найбільший отаман:
— Чуйте всі і затямте повік,
Я тут більше не пан, я лиш мамут!
На цю землю зійшов чоловік.
Бог розгнівався, бачте, на звірів,
Бо вони безсловесні й німі,
Бо ніхто ще, ніхто ще не зміряв
Силу слова німої землі.
І напишем тверді заповіти,
Нехай чує і суша, і море;
Від сьогодні ніхто вже не зборе
Боже слово у вічнім всесвітті.

— Бравоо! Бравоо! — заплескали всі, і тим більше всіх дивувало, що вірш не тільки відповідав моментові і настроєві, але що був виголошений українською мовою.

— Це дуже гарно! — пристрасно сказала Ольга.

— Більше дров! Огню! — гукає Петро. — Йдуть мамути, летять дракони, свищуть сови — пугу, пугуууу!

— Мене тішить, що мій вірш вам подобався, — проговорив Андрій. — Він дуже недосконалий, і так між іншим... Але все-таки, пані і панове, мене дуже і дуже тішить, що ось ми тут, мене тішить цей простір над Дніпром, туман і ніч, і що цим простором проходить та сама вічність, затямте, що стояла на цій землі і в часи мамутів і бронтозаврів. Кінчаємо це наше прекрасне, холодне і разом тепле свято зими, омиті святою водою Дніпра-ріки — тієї самої, в якій десять століть перед цим хрестили наших предків знаком віри Христової. Цей ось огонь хай буде символом вічного горіння нашого духа над водами цієї ріки. А щоб віддати належне традиціям предків, ось тут… (він витягнув з кишені кожуха пляшку) маємо.

Йому не дали договорити. Всі кинулись на Андрія і почали з криком "ура" підкидати його вгору.

— Підступ! — казав Іван.

— Обман! — кричав Петро.

— Чудово! — казала Таня.

— Ніколи! — казав Андрій, вдарив долонею по дну пляшки, і корок вилетів. — Тепер, пані і панове, я буду вимагати беззастережного від вас послуху. Все, що буду казати, повинні виконати. Згода?

— Згода! — крикнули всі, Іван останнім.

— По-перше, всі присідають напочіпки отут, довкола огню. Всі присідають.

— І дами також! Іване! — наглить Андрій.

— Доводиться коритися, — крехче Іван, якому це найтяжче дається.

— Тепер усі заплющують очі!

— А! О! І що за вигадка?

— Або — або! Або додержуєте свого слова, або сідаємо і їдемо назад.

— Плющимо, плющимо! — загомоніли жінки.

— Петре, скоряйся! — кричить Катерина.

— І ти, Іване, також, — домагається Мар’яна.

— Отже, ви сліпі п’ять хвилин. Скоряєтесь?

— Скоряємось, — проговорили хором.

— Присягаємо! — каже хор.

Довкруги вогню напочіпки сидять німі і сліпі люди. Ольга прискає сміхом.

— Ольго! — чується суворе слово.

— Я сліпа, я сліпа! — пищить Ольга.

Андрій забігав, зашумів, засвистав, заспівав. По короткому часі настала глибока хвилинна мовчанка. Андрій урочисто, слово за словом, вимовляє: — А тепер розкрийте ваші ясні зіниці. Дивіться!

Всі вибухають реготом. Перед ними табурет, застелений рушничком, посередині — кільце ковбаси, в ковбасі стоїть пляшка, а довкруги — сім повних чарок.

— Ще раз підступ, — кричить Іван.

— Геніально! — захоплюється Петро.

— Андрію! — кинулась на нього Катерина і розцілувала його.

— І я також, — каже Мар’яна.

— І я! — сміється Таня.

— А чи смію і я? — кокетливо каже Ольга.

— Це чорт знає що! Ми ревниві! Кінчайте вже те цілуваніє і приступаймо... Пріімітє і ядітє! — каже Петро.

— Яствіє і пітіє веселіє Русі єсть, — додав Андрій. — Підіймаю цю холодну, але іскристу чарку за закінчення наших буйних і щасливих свят! Ура!

— Урааа! — крикнули хором і випили.

— А як воно тут смакує, — крехче Петро і відрізає шматок ковбаси.