— Тепер відкликайте всі ваші слова обурення! — сказала Таня.
Пийте ж ви, хлопці, пийте, молодці,
Пийте, ще поки вам п’ється!
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще щастя сміється! — затягнув Андрій баритоном, всі його підтримали. Пісня звучала глухо, звуки вдарялись об м’яку землю, тяжко проривалися в туман. Огонь горів яскраво і рівно, а помаранчеве сяйво хлистко обливало гарячі очі, щоки, уста, переливалось через людей, стрибало нервовими мигами по сірих стовбурах осокорів і досягало до коней, що спокійно жували з опалок сіно, і десь там тратилось у тонких прожилках кущів.
Чарки наливались і порожніли. Про це дбав Андрій, про це дбали всі. Настрій швидко підносився. Всі безпричинно реготали. Андрій почав награвати в кулак вальс.
— Фігурний! — кричить Петро, хапає за руку Мар’яну, Мар’яна Івана, Іван Таню, Таня Андрія, Андрій Ольгу, Ольга Катерину — і кільце замикається. Всі виспівують вальсову мелодію і шалено крутяться довкола огню, вправо, вліво, незважаючи на тяжке взуття і одяги.
Танець викликає війну. Починають Андрій і Ольга. Ольга набрала пригорщ снігу і сипнула в гаряче обличчя Андрія. Андрій обсипав порошою Ольгу. За ними пішли інші, і зчинилась метелиця. Впали перші трупи. На Андрія напосілися жінки, він хоробро захищався, але мусив здатись. І псля того скидав кожуха, витрясав сніг з рукавів і навіть з-під сорочки. І все заливалось реготом. Час тікав непомітно і безоглядно. Треба вертатись.
— Додому! — впало несподівано, і йому відповіло: — Додому! Додому!
— Увага, увага! — заговорив Іван. — Славні наші Лоханчата і не менше славні Морозята! Для повного завершення наших свят нам чогось бракує. Я пам’ятаю, що давно-давно колись, у славний предків час суворий, коли цвіли ще небеса, у нас був звичай пречудовий — не мед, не чарка й ковбаса, а розтворялись словеса у пісні дивній і взоровій. Петре! Тож ми з тобою кожного року колядували. Невже цей рік має бути виїмком? їдьмо до Канева з колядою!
Новий вибух захоплення. Ідея ця всіх сліпила. Рішено. Вже пізно, але рішено. Товариство розмощується, хто де — купою. До Андрія валяться всі, мовляв, за кару. Рушили навпростець по цілому. Спереду Андрій, за ним Іван. Скоро виїхали на дорогу, і коні рушили швидше. З заходу повівало холодною вогкістю. Ніч вбгала в себе небо і землю, не було ні одної зорини, і тільки далеко спереду, за Дніпром, стирчало кілька вогників, що протикалися, мов цвяхи, крізь густу, глибоку і тверду темноту.
Колядники в’їхали до Лоханських. У них ще світилося і в вітальні, видно було, ще сиділи. Обережно, стримуючи сміх, вони підійшли під вікно і на знак Андрія почали гучно: Небо і земля, небо і земля Нині торжествують!
В будинку заметушились, у вікні мигнули голови. Колядники кінчали, і Ольга затеренділа:
— І за цим словом бувайте здорові, дай, Боже, всі святки святкувати і зааа рік діждати!
На ґанку появилась велична постать Миколи Степановича, і з темноти почулось басом: — Що за напад?
— Гууу! — загули колядники. — Давайте ковбасу, бо хату розтрясу! — гукав Петро.
— Давайте пирога, бо потягну хату за рога! — додав Іван.
— Ах, ви, Іроди! Так нас обдурили! — басив доктор. Коридор, кімната й кухня відразу заповнились новими гістьми.
Всі сміялись. У вітальні сидів генерал Малиновський, перед ним висіла сива хмара диму.
— Це ми тут усе про генерала Корнілова, — сміявся Микола Степанович. — А все дим.
Засвітились нові вогні, появились налиті чарки і закуска, але ніхто не роздягається. Мають ще на увазі Афогена Васильовича, в якого, здається, також гості. Нічого. Гості гістьми, а коляда колядою.
— Распрекрасно! — захоплюється генерал. — Оце так! І я до вас пристаю. Приймаєте?
— О, будь ласка, будь ласка! Ви бас? — залебеділа Ольга.
— Бас, Ольго Миколаївна! І прекрасний бас!
— Гаразд! Панове! З нами також його превосходительство, — заявила всім Ольга.
— Хо-хо-хо! — реготав генерал… Всі вже виходили в темноту, що після світла набирає ще густішої барви.
Їдуть так само купою, коні йдуть під гору ступою, мешкання Левицьких ясно освітлене, і вже здалека чути "Ей. ухнєм". Колядники пакуються під вікно купою і, не чекаючи, коли скінчиться "ухнєм", ударили "Небо і земля".
Всередині відразу стихло. На ґанок вибігла дівчина-служниця і загомоніла: — Пан директор просили вас не колядувати, а оце вам паляниця! Колядники співають далі. У них зовсім добре виходить. Всередині заколот, у вікні появляються голови, що напружено вдивляються в темноту, хтось сипнув у шибу пригорщ снігу, і голова відхилилась, На ґанку з’явився сам господар. Коли Ольга договорила своє віншування, Афоген Васильович на ціле горло регоче і біжить назустріч: — От це, так екать, несподіванка! Браво! Прошу! Заходьте, заходьте!