В кімнатах тісно, душно і також димно. Під стінами — ґотичні етажерки з книгами, на стінах — барокові малюнки в овальних рамках, блищать мосендзові спинки ліжок. В їдальні гори посуду і решток; високі, старосвітські пляшки, порожні й недопиті чарки. Багато незнайомих офіцерів і пань, серед гостей тільки один знайомий — граф Демідов зі своєю родиною.
Обіймались. цілувались, реготали. Потім, як хто хотів і де хотів, розсаджувались за просторим столом. — А, здорові, здорові! — Ура! Ви — як лілея! — Панове! Павел Павлович закохався!
— В кого?
— В одну з дам!
— Ха-ха-ха!
Колядники знов колядують. Столичні гості не можуть тут спів діяти, бо не знають коляд.
— От так, так! — охає Афоген Васильович. — Напевно, це був Андрій!
— На цей раз — Іван! — скромно перечить Андрій.
— Ах, Івааан! Он як? Іван Григорович! Да! Це, я вам скажу, прекрасно. Так, Іване Григоровичу! Вдарте там! Панове!
Його лемент заглушує Наталя Петрівна, що сіла до фортепіано і заграла вальс У вітальні страшний рух… Виставили всі стільці, загорнули килими, і зчинився шалений крутіж. Столичні командували. Крутилися, перекручувалися, мінялися пари, відпадали слабші, приставали нові. І видавалось, що цьому не буде кінця. Афоген Васильович захлинається від вдоволення.
— І хто б подумав, — казав він до графа, що також брав в усьому діяльну участь. — І чи ж це не краще, ніж на Новий рік?
— О! Тут вичувається душа!
— Панове, — крутився елегантський фертик у блискучому мундирі. — Пропоную на честь наших нових знайомих тост! — Але його ніхто не чує і не бачить. Всі зайняті своїм, Ольга, наприклад, кліщем впилася в Андрія і вже ні на крок від нього. Обоє одягнені по-домашньому, одежа пом’ята від борюкання і мокра від снігу. Нічого. Хто на це звертає увагу, Ольга — мов жарина, очі блискають, зачіска спадає стрішкою над бровами.
— Андрійчику! Мій любий! — шепоче гарячим диханням Ольга. — Ходімо, ходімо! — виходили в коридор, шукали безлюддя, крали цілунки, і коли червоні від щастя влітали назад, їм здавалось, що на них усі дивляться і всі бачать. Добре. Було так багато співзвучання, так багато піднесення, так сильно грала велика музика, а життя наливалося соками, і соки такі п’янючі.
Іван чув себе зовсім на місці, був далі від графа, тримався Мар’яни, весь час брав її до танцю, говорив, розважав. Мар’яна сміялась від серця.
— Ах, він був цілком виправданий, — казав про щось Іван. Він виявляв ознаки такого зачарування, що здавалось — йому закрутиться голова. А коли взяти на увагу, що тоді була весна і були всілякі соловейки, то ти можеш собі уявити.
— А як ти? Як ти? — зацікавлено і швидко питала Мар’яна.
— Я? Хм… Розуміється, Я був, мов Купідон.
— Ха-ха-ха! Уявляю.
— Безсонні ночі, серенади під вікнами…
— Ха-ха-ха!
— Ну і, розуміється, я виявляв, як звичайно, великодушність, яка мені абсолютно нічого не коштувала. Наша спільна дама серця недвозначно давала перевагу мені. Нервувався лиш мій суперник.
— Це, кажеш, був Сопрон?
— Він самий і був. Наш чудесний Сопрон. І ми, брати Морози, стояли, так би мовити, один проти одного. Але до бою, розуміється, не дійшло. Я відступив.
— А вона?
— Вона вийшла за Сопрона… І це є його прекрасна Настуся. Мені було тоді дуже небагато років.
— Ах ви, Морози, Морози! — казала грайливо Мар’яна. Йдуть, розмовляють, потім знов танцюють, по всіх кімнатах вирує поспіх, дзвенить сміх, падають звучні слова. А ніч з чорної робиться сірою, а ніч збігає в небуття, і вікна яснішають. Як завжди, шкода, що все минає, а новий білий день нікому з цих людей не каже нічого привабливого. Але треба йти до себе, в далі, у простір, краяти круги, нахиляти височінь неба і плакати зі заздрощів, що не можна сказати всього, а особливо того останнього слова пізнання.
— Андрійчику! Перснику! Ти направду таки їдеш до тих Черкас? І дуже надовго? І будеш бодай писати? Отакі довжелезні листи — ти ж потрапиш, — казала Ольга, химерно морщила чоло, зсувала смутно брови, вичувала прощання.
— Іду, Олю! Мушу! І писатиму, і думатиму…
— Ну, що ж... Прощай! До Великодня… Перснику…
Решта слів заглухла в довгих, міцних, гарячих цілунках. В коридорчику тьма, а вони молоді — щирі й теплі, мов пара юних котят. І нема нічого більшого, як ця відміна правди — що ніколи не бути життю, коли зникне фантазія сильних, ранених щастям любові душ.