ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І
Морози вернулись додому на другий день. Почався будень. Від’їзди. Петро, Катерина й Михайло від’їхали до свого Києва. Андрій до Черкас, а Василько до Канева. Зісталися старий, Іван і Таня. Люди далі вчились, далі крутились колеса залізниць, возився на поля гній, кормилась худоба, прялася шерсть і зводився дим.
І здавалось — так буде довго.
Іван, як тільки ставало над вечір, їхав до Канева. Ольга діставала листи, захоплено читала і пильно писала дійсно довгі, огненно гарячі відповіді. Здавалось, по паперу стрибають не літери, а огненні язики. Вечорами в дівочій довго, інтимно світилось. Ольга сиділа з пером, очі її дивились натхненно. "Дорогенький Любчик-Андрійчик! Ніжно, палко й солодко читала Твій найдорожчий листок. І робиться дивно, коли плющу очі, вникаю в даль землі, лечу і маю широкими крилами і буйно, з шумом вриваюся в Твою, дорогий, кімнату. Ах, які в мене міцні, міцні і пружні крила, і як я вмію шугати високо й далеко, між снігом і бурею, мов скинутий з неба ангел. І повір, що Ти для мене, Андрію, заступаєш ночі до самого ранку, я бачу не раз, як повільно входить день, а Ти так само повільно відходиш у далеке.
І так є завжди і скрізь — вдень і вночі, у сні й на яві. На вечірні в церкві і в їдальні з батьками. У нас кожний день буває Іван, і Мар’яна старанно перетворюється в Морозиху, а люблю її за те, що вона любить Твого брата. Десь скоро буде весілля, і я надіюсь, надіюсь, надіюсь… Надіюсь бачити Тебе! Ти, напевно, ще перед Великоднем, воленс-ноленс, опишеш коло Черкаси — Канів — Черкаси. І ми з тобою… за-тан-цююююємо! І любесенько, і гарнесенько, і теплесенько, як тоді… у Левицьких… Мій Морозенку! Козаченьку — такий, як ясний, бистрий сокіл, як орел! Торкаю Твої уста вогнем свого серця — і це зветься цілую! І ще! І ще!
Твоя Обручечка-Олюнечка".
Андрій писав: "Моя криштальна, крилата діво! Чую, як спиш у цей час під своєю Мадонною. Це, здається, маленька копія з Рафаеля, І я вагаюся, хто з вас більша жіночість. Ти у білій, теплій постелі, правиця відкинута, три крайні пальці легко зігнуті, а вказівний скерований у безодню. І Ти, напевно, не чуєш, як я проходжу простір, як мої коліна торкаються квітів твого килима, а уста — твого вказівного пальця. Чи чуєш, сонна, той дивний дотик.
А інколи здається: лежимо на березі лінивої нашої ріки на ведмежих гарячих шкурах. Сонце пражить з невимоио синього неба. Наші тіла нагадують стару мідь. Встаю, підношу тебе на руках напроти сонця, несу через проміння, кричу криком дикого щастя, а потім жбурляю тебе в бірюзові хвилі, кидаюся самсторч головою, і ми несемось углиб, мов дві рибини, пливемо вгору, вбік, під берег, у латаття. А потім, свіжі й пружні, женемось по гарячому піску просто в найближчий гай, що темніє, як ніч. Що за божевілля!
Ольго, даруй! Кажу ці слова від щастя. Інших не маю. І люблю Тебе, мила, просто. Дуже, дуже просто! Так, як любить сонце! Цілую!
Андрій".
А ввечері вона відписує: "Перснику! І що ж було в тому гаю?.. Була велика напруженість. Над прірвою — плаский граніт, вкритий м’яким мохом. Лежу горілиць, і теплота нечуйно збирає краплини води з моїх грудей. Зелень навкруги, кілька птахів листя черемшини і зелепуги черниць. А далі — звуки, ніби сирна з моря, ніби пастух з підгір’я, ніби сатир із гущавини лісу. А тіло все сприймає — горде, але завжди піддайне на ласку, щастя й красу.
Мій милий! Ти, мабуть, не знаєш. Наш батько зажурений. Генерал Малиновський і всі столичні гості давно нас покинули. Родина графа від’їхала також, але сам граф залишився. Зпівночі, кажуть, ідуть большевики. А поки що я чекаю на Тебе — нетерпеливо, стомлено, тривожно. Мар’яна з кожним днем "оморокується", поволі перестає бути дівчиною, і я з жадобою дикуна слідіую за її переродженням. В її очах появляється дещо від жінки, що вичуває наближення другої половини своєї природи. Мене це цікавить і тішить, бо я чомусь люблю таке чудодійне зростання. Я інколи вичуваю гріх, але, коли вдуматися, то це не гріх, а скорше мрії; в дійсності я, як каже батько, богобійна черниця і разом жриця великого культу — Любові! А все тому, що я на моїй стежці в життя зустріла одного разу хлопця з великими карими очима. Стежка була вузька, і я не могла його оминути. Він має ім’я апостола Первозванного, що на святій Русі знак віри Христової поставив.
Андреас! Хочу бачити Тебе на весіллі, що відбудеться, як кажуть наші старші люди, в неділю, 31 цього місяця, 1919 року, сиріч 13 фебруара по-новому. До того часу МУШУ видержати.
Зіп’ята на пальці, своїми теплими руками обіймаю Твою міцну шию і цілую уста свого коштовного самоцвітного перстеня. Хай Бог, що все знає, загляне в найглибшу глибінь моєї дівочої душі і сам переконається, як там чисто та прозоро. Я вже не раз благала сили неба і сили землі, щоб вони дозволили мені до кінця моїх днів бути гідною Тебе, єдиного, і щоб ти став моїм… Не можу висловити цього слова навіть на папері, бо боюся з трепетом серця, щоб не позаздрили всі темні сили і у своїй вродженій злобі не пересудили прагнення мого, повного надії серця. Любити, милий мій, можуть створіння нашої подоби тільки раз і тільки на тисячу років. Відважуся твердити, що я вибрана бути послом до цього чарівного царства любови, і я від цього щаслива по вінця. Ольга була першою на нашій землі, що прийняла знак віри, принесеної Первозванним.