— Я не могла інакше, Андрію, — казала вона пізніше. — Ти знаєш, як я чекала?
Було обмаль часу, але Мар’яна показала Андрієві свою сукню, свої віночки, її великі очі не дивились, а палали сяйвом. В її душі розгорнулися всі до цього часу таємні місця, і коли вона дивилась на атлас сукні, з неї відходили флюїди вінчальної сили.
Жінка, що завтра стає під вінець, наповняється чаром найсолодшої з розкошів душі і плоті. З нею минулої ночі говорив Гавриїл — і погляньте: вона погоджена, як кожна діва, що дістала мандат родити Емануїла.
Весілля не могло зістатись виключно справою двох родин. Події такого роду взагалі знаходять дуже чуйний відгук у серцях людей. Рідня — близька, дальня і найдальша — друзі, знайомі і навіть зовсім чужі переймаються справою, коли двоє людей різної статі рішаються бути "єдиними устами, єдиним серцем". Вінчання відбулося в соборі о годині шостій вечора. Вінчав старий отець протоієрей Методій. Світились обидва панікадила, і співав великий соборний хор. Церква повна цікавих. Мар’яна пишна, і під зливою світла здається, що вона окута сріблом — руки по лікті в білому. Іван натомість у чорному — фрак і лякеровані штиблети. Справа і зліва дружки — в білому, з квітами і свічами. Вінці тримали Андрій і Водяний. Ольга першою дружкою в Івана, Таня — у Мар’яни. Перша, у своєму серпані, виглядає майже визивно. Вона по-своєму також брала шлюб, і їй здавалось, що, крім неї і ще одної людини, в цьому просторі, перед обличчям святості, нікого більше немає. Таня висока, міцна — і у своєму білому убранні творить зразок доброти і спокою.
Мар’яна мовчазна, поважна, натхненна. її віночок на пишній, хвилястій, прикритій веляном косі промінює чистоту. Свічка білого воску, що горить у її правиці, освітлює цю чистоту і оповиває її прозорим, великої сили, теплом.
Іван рівний, сяючий і щасливий. Його постать підкреслено єднає силу тіла і лагідність наставлення душі. Інколи він поглядає на свою наречену, і, здавалось, він хоче їй чимось і в чомусь помогти.
Старий Григор стояв збоку, спокійно і зрівноважено дивився в знайомі лики святих іконостасу. Його обличчям інколи, ніби тінь по сяйві, проходила дума. Щось непокоїть цю тверду і спокійну душу.
А над усім бушує "Ісая, ликуй". І коли скінчилася Служба, до молодих підходили з радісними усмішками вітати. Мар’яна, до сліз зворушена, натхненно цілувала всіх вогкими устами — батьків, сестер, братів, дружок і рідних. Мужчини підносили до поцілунку її зів’ялу, в білому, руку.
Потім повільно виходили на паперть храму, під’їжджали сани, бряжчали дрібно й лоскотливо балабони, сідали мовчки до саней і мовчки, вже в темноті, від’їжджали. В повітрі знов одлига, що наступила по двох тижнях морозних днів.
У Лоханських весь будинок освітлений. Здається — це корабель, що пливе в темноті на довгих, прозорих веслах, що вириваються жмутами сяйва з усіх вікон. В усіх кімнатах кришталем і порцеляною, під зливою білого світла, виблискують столи. Горять воскові свічі, віночки з барвінку й ґрушпану[35] вносять свіжість зелені, стільці стоять насторожені і гостинні.
Легким чвалом, з лагідним дзвоном балабонів, одні за одними під’їжджають санки, гості швидко, мовчки висідають, на Ґанку молодих мовчки вітають хлібом-сіллю, на хіднику юрба цікавих. В повітрі, в темноті вечора, в подуві вітру, що шарпками виривається з-за гір Дніпрових, чути тривогу. Навіть інколи чути окремі постріли — звідти, як Ліплява, як міст, як цілий лівий берег, але ніхто на це не зважає, люди ходять і роблять своє.
Гості Лоханських ще раз вітаються, займають місця — рідні, близькі, свої… Багато радості, сміху, найкращих намірів. Кожному хочеться схопити когось в обійми і захоплено сміятися. Невідмінний Афоген Васильович — сама вибухова радість. Граф Демідов, що знайшовся також тут, незважаючи на свої розміри, з легкістю балерини виконує свої уклони, привітання, цілування рук. Молодь зовсім нагадує повінь Дніпра, а старий Григор у своєму сурдуті, що займає почесне місце за головним столом, не може вмістити радості в переповненому серці, і від того вона виливається з його очей та заповняє простір.
Починаються перші тости, затримується гамір, мов баский кінь, що розігнався був у чвал, обережний брязкіт склянок, окремі стримані шепоти. Перше слово бере Григор — що знає час і обов’язок. Мова його проста й звичайна: — Діти мої, — каже він, а голос помітно вібрує, а очі, повні любові, звернені на Івана й Мар’яну. — Предвічний Бог благословив моє життя і дозволив мені дочекатися і цього щасливого дня. Радію разом з вами, благословляю вашу дружбу, прошу Бога простягнути над вами всесильну руку і благодать. П’ю за ваше щастя, за здоров’я, за багато літ життя! — Всі зовсім мовчки випили, віє повага моменту. Другу чарку підносить Микола Степанович з копицею вогню на голові і в очах. — Долучаюся серцем і душею до слів мого достойного свата Григора Івановича. Ґратулюю вам, діти мої, Іване й Мар’яно, і п’ю за ваше здоров’я!