Хвилина макабричного здивовання. Здається, обидві сторони непевні, чи це дійсність. Між ними невеликий, ясно освітлений простір, і він творить собою цілу безконечність нерозуміння. — Кто здєсь хазяїн! — падає низький, захриплий і для слуху цих людей зовсім нелюдський голос.
— Я! — відповів одразу Микола Степанович і зробив крок уперед.
Шинеля в папасі подивилась на цю велику, у білім плястроні, з розбитим буйним волоссям, незрозумілу людину, подивилася поглядом, що виривався з двох зовсім запухлих щілин. В тім погляді було безмежне, згущене зло. — Ваші рукі? — впали зовсім несподівані слова, і це звучало наполовину як наказ, наполовину як благання.
— Я… не… совсєм понял, — заговорив ще більш здивований Микола Степанович.
— Нужно паказать рукі! — падає кілька твердіших звуків.
— Вот мої рукі! — каже Микола Степанович і простягає перед собою широкі, чисті долоні з довгими, нерівними і костистими пальцями. Погляд з опухлих щілин скеровується на ці долоні.
— Вихадітє! — киває папаха в напрямку коридору. Микола Степанович незграбно затупав на місці. — Ізвінітє! Я здєшній врач… Я…
— Вихадітє! — виривається з-під папахи, і в цих звуках вичувся звук металу. Кудлата шапка підноситься, і погляд з опухлих ямок скеровується на решту присутніх. — Нє савєтую нікаму аб’яснятся. Перед вамі нє красавіца. На уліце за намі пулємьоти. Все мужчіни виходят і паказивают рукі. І прі том ні слова. Адін только звук — і взамєн в лоб пуля! Слєдующій!
— Чрезвичайка, — шепче Водяний Іванові, і цей шепіт швидко перебігає від вух до вух. М’язи щелепів Водяного помітно заворушилися під матово-смуглястою шкірою.
Виходить старий Григор, і не можна сказати, щоб він якось особливо змінився. — Хочеш, синку, бачити мої руки? — сказав він майже лагідно і простягнув перед собою пару шорстких, мов старий ремінь, долонь з покоцюрбленими пальцями.
— Віжу! Можеш астаться! — проговорила дубово папаха.
— А може, і я б з усіма, як слід… — не заспокоюється Григор. Папаха морщить суворо пару густих брів. — Асаді, ґаварят! — рикає різко і несподівано.
Старий "асаділ", замовк і насупився. За ним підійшов Іван. Папаха здивована. Погляд бігає від рук до носа і навпаки. Щось нерішене. — Ви что? Работаєтє? — падає тверде питання.
— Работаю, — каже спокійно Іван, і в голосі чути зневагу. Папаха не реагує, вона робить своє діло. В даному випадку вона не має чіткої думки. — Пака абаждітє, — каже вона непевно, бо ось підходить щось дуже ефектне. Це Афоген Васильович. І тонкі й рухливі його брови насуплені. — Я, так скать, дірєктор мєснаво…
— Вас нікто нє спрашіваєт! Рукі! — гостро і рішуче спиняють мову Афогена Васильовича, на що він негайно виставив наперед свої тонкі, чисті, з невеликими пальцями, руки. Папаха навіть не змилила промовити слово і тільки кивнула в напрямку коридору.
Підходить масивна, дебела, з мішками побіля кутиків уст, аж страшно байдужа, постать. Знову хвилина здивовання. — Буржуй? — падає слово з-під папахи.
— Граф Демідов, — спокійно каже той. На його обличчі — ні одного поруху. — Ступай! — папаха на цей раз не вимагає рук. Демідов тяжкими кроками вийшов у коридор.
Водяний зробив своє безмовно, але за нього говорили його заціплені зуби і уста. Його гострі очі вбивали те, що бачили перед собою. На обличчі Андрія, можливо, вперше виступила його молодість. Він був дуже і дуже, десь до найглибшого, схвильований.
По черзі йшли — отець Методій, Микита і інші. Скоро коридор стає завузьким, і тоді випихають усіх на вулицю. Там дійсно стоїть два "максими", а біля них такі самі, як той у папасі. В темноті, освітлені світлом з ґанку, вони нагадують сцену драми в театрі. Збоку і осторонь видно міцну постать у шкіряному одязі з револьвером на поясі.
— Становісь! — скомандувала постать у шкіряному одязі. Люди поволі ворушаться і стають. Вже вичувається в повітрі те, що завжди в таких випадках з’являється. Своєрідній "озон", що в цей час винятково згущується і проникає в найтісніші шпарини відчування.
З дверей виривається Мар’яна у своєму атласі, Таня, Ольга, всі пані. У них страшні очі, вони вже готові кинутись на ту постать в шкіряному.
— Ґаспадін! — кричить Мар’яна якимсь не своїм голосом. — Ми йдемо також! Беріть нас усіх! Ви не маєте права забрати нам наших мужів. Ви їх уб’єте!