І далі він каже: "Бо родить земля сама з себе: перше вруно, потім колос, а тоді вже повне зерно на колосі. А коли плід доспіє, відразу він посилає серп, бо настали жнива".
Після цих слів, що вимовлялись поволі, одне по одному, хтось почав плакати.
— Ну, ще там… плакати, — бовкнув гнівно бас.
— А ви — коли не знаєте — мовчіть! — викрикнув хтось із кутка.
— Мовчу, мовчу, брате, — спокійно муркнув граф і після того дійсно замовк.
— Андрію? — шепче обережно Водяний. — Де ви знаходитесь?
— Далеко, — каже Андрій і ліктем торкає Водяного.
— А мені той пройдисвіт з бомбами зовсім імпонує, — шепче далі Водяний.
— Стильний, — каже Андрій, хоча уста його постійно висихають. Граф мовчки згадує вежу Темпль у Парижі — одного разу, ще давно перед війною, ходив її оглядати. Пригадав собі подібне відчуття близькості смерті, вогкі, темні щілини, поржавілі залізні штаби. "Отут, — казав провідник, — загинула Марія Антуанетта. Тут її виводили — в темному одязі, з відкритою шиєю. А там он, у вузькій дірі, провів останні хвилини Робесп’єр. Ах, як він ревів, коли вели його на ешафот. Як бик. А Антуанетта гордо, німо, з піднятою до небес головою вергла своє безмежне презирство до глупоти юрби". Провідник той, напевно, був романтик, подумав граф.
— А от з руками… — шепче далі Водяний. — В Петрограді вони ще за моїх часів це практикували…
— І дуже дорого за це заплатять, — почувся голос графа, що слухав мову Водяного.
А решта мовчала.
У Лоханських діялось незвичайне. Одного разу це може статися з цілим світом. Стояли розгорнуті столи, недопиті чарки, захололі страви. Люди не ходили, а бігали, не говорили, а викрикували. Крім жінок, лишились Григор, Іван і Микита. Їх загнали назад до мешкання, мов сполоханих курей. Всі зібрались у вітальні, всі, крім Григора, навіть Іван, тратять під собою грунт. Мар’яна настоює, що "щось треба робити", Ольга забилась у кут дівочої і ридає. Старші дами не знають, як діяти і що робити взагалі. Микита ходить нервово і має на це поважну причину. Він утратив те найбільше, що мав — свої укохані каштанові жеребці з позаплітаними з нагоди весілля гривами. Коли всіх тримали в хаті, ті там на подвір’ї господарили. Микита неясно вичував, що могло там діятись, і тільки через останнє вікно задньої кімнати він уздрів краєчком ока, що хтось не свій сідав до його саней, які рушили з місця і щезли за луткою вікна. Микита хотів пробити стіну, але вона була тверда.
Морози також стратили пару коней, але не те їм на думці. В темноту відійшли живі люди, і за ними треба якось бігти, кричати, подати руку рятунку. Це ж діється при очах, на досяг руки діє видима смерть, і який Бог може тут помогти? Тут особливо проявила себе Наталка. Вона весь час скромно мовчала, але тепер почала діяти. — Треба, Іване, йти!
— Я біжу! Я біжу! — швидко лепетала Мар’яна. її рішуче перебив Іван: — Нікуди не біжу, ось ми сідаємо в санки і їдемо до міської управи. Пішки нас варта не пустить.
— Де ж ті, каналії, можуть бути? Де їх шукати? — каже сам до себе старий і думає про оте "че-ка".
— Та, напевно, в міській управі, — каже Іван.
Було рішено їхати. Варта з-під ґанку відійшла, їдуть Іван, Мар’яна і старий Григор. Останній поганяє. Іван — у своєму фраку, Мар’яна — у шлюбній сукні, гриви коней заплетені, і в них мають паперові стрічки.
Поїхали з місця чвалом, бо спішили і боялись, щоб не зупинила їх варта. Стояла глибока тиша, і сани Морозів неслись через тьму і тишу, мов бойова колісниця. Місцями, дійсно, ходили вартовики, але вони, мабуть, не встигали зоглядітися, як біля них пролітали сани. Під’їхали до міської управи.
Назовні тихо, сонно і скучно. При вході — ті самі два з кулеметними навхрест стрічками. Те саме світло з піддашшя освітлює потрощену вивіску. Одно з партерових вікон замазане кволим світлом не тільки ззовні, але і зсередини. Навкруги ідилічна тиша і врочистий спокій.
Сани Морозів розбили і стлумили настрій довкілля. Негайно виникла процедура.
— Отой! — Іван і Мар’яна вискакують з саней, вартові не вірять своїм очам, один з них біжить досередини і по хвилині мчить назад. — Захадітє!
Іван і Мар’яна йдуть досередини, старий лишається при конях. Вони опиняються в покої, заваленому вперемішку столами, стільцями і зброєю, далі ззаду — довгий і широкий стіл, а за ним кількоро людей. Над ними на проводі навскіс звисає прив’язана до стелі і до цвяха в стіні мала електрична лампка. Всі грають у карти.
Іван і Мар’яна маленьким проходом продираються до столу. Кілька голів з приплющеними очима піднялося їм назустріч.