— Я називаюсь Іван Мороз! — почав одразу Іван. — Сьогодні у мене весілля. Ось тут моя наречена. У нас були гості. Нагло до нас увійшли невідомі озброєні люди і всіх наших гостей забрали. Одинокою причиною їх арешту були їх чисті руки. Що це значить? Мушу довести до вашого відома, що мій тесть, якого також забрали, лікар. Логічно, що лікар не має права мати брудних рук. Другий мій гість — директор місцевої школи…
— Давольно! — проговорила одна з постатей за столом. Вона також була у шкіряному одязі, як і та, з кулеметами. Обличчя біле, чисте, з гострими чорними очима.
— Знаєм! — казала та постать далі. — У вас там собралась всякая офіцерская сволоч! — вигляд у неї байдужий і сонний.
— За винятком мене, там не було ніяких офіцерів, — каже бистро Іван.
— Ви офіцер? — гостро, ніби прокинувшися зо сну, поставив той питання.
— Так. Я офіцер! — спокійно, але рішуче сказав Іван.
— Царскій? — впало знову питання.
— Русскій! — відповів Іван.
— Раднов! — звернувся той до одного з присутніх. — Поіщі! Названий поволі і байдуже відкладає карти, бере більшу папку паперів і спокійно їх переглядає. — Как фамілія? — падає голий, байдужий запит. — Мороз! Іван Мороз! Я вже сказав! — кидає Іван.
Наступає коротка перерва. — Нєт, таваріщ камісар! — каже спокійно Раднов і закриває папку.
— Ґдє ви служілі? — питає швидко комісар.
— В артілєрії!
— В паслєднєє врємя?
— Я бил в плєну!
— Кто вас здєсь знаєт?
— Здєсь все меня знают.
— Пазвать таваріща Акіма! — сказав комісар у темноту до дверей, хоча там нікого не було. Іван і Мар’яна також туди оглянулись. Там було чорно і глухо. Але по хвилині звідти виринула нова постать, яку не зовсім добре видно.
— А! Паздравляю! Іван Грігорьєвіч! — раптом чує Іван, руку його схопили і міцно тиснуть. — Мар’яна Ніколаєвна! Паздравляю от всєво сердца!
Це, виявляється, і був "таваріщ Акім". В ньому Іван одразу пізнав знайомого різника, на ім’я Янкель. Той самий, що протягом довгих років купував на хуторі Морозів ялівки. Здивовання велике. Перших кілька хвилин Іван не знаходить належних слів, а "таваріщ Акім" негайно робить своє: — Лазарь Міхайловіч? Что ето значіт?
— Я здєсь нічєво не знаю. Донєслі, что там сабралісь афіцери!
— Пошлі іх всєх к чорту — тєх, кто ето сказал, — резонно проговорив Акім. Він це висловив певно, стисло, підкреслено. Комісар посміхнувся, відложив нарешті карти і спокійно сказав Раднову: — Ашібка, таваріщ Раднов!
Поволі входив ранок — нехолодний, вогкий, мовчазний. Вулиця глухо замкнулася в собі, все згорнулось, на перехрестях — вартові й кулемети.
У Лоханських проломний настрій. Повернулися всі, як були. Микола Степанович увійшов спокійно, в шубі, без шапки, зовсім мовчки, довгі руки звисають, брови насуплені. — Нічого, Миколо Степановичу! Давно, коли ми з вами мріяли про свободу — то була тільки мрія. А це ось — дійсність!
Микола Степанович не сказав ні слова. Всі поволі почали розходитись. Тільки Морози не можуть виїхати, бо донесли, що на мосту далі триває процедура з руками. Нікому не хочеться ще раз пережити ту саму пригоду. Граф, сміючись, заявив, що нагла зміна режиму принесла наглу зміну його становища. Він уже не граф, а тільки Дємідов. І не власник маєтків, а звичайний пролетарій. "Ми всьо разрушім до аснаванья, а патом ми наш, ми новий мір пастроім! Кто бил нічєм, тот будєт всєм". — Чи не так, Миколо Степановичу? — казав весело граф. В цьому просторі це була одинока весела людина. Здавалося, що йому направду весело і навіть приємно. Здавалось, він навмисне лишився тут, щоб усе бачити і різними словами довести своє до свідомості людей, хоча б ось цих, що тут біля нього.
Графові донесли, що вертатись додому нема потреби, що там уже є господарі. — Я так і знав. Добре тільки, що відправив свою дружину… А Афоген Васильович і Микола Степанович запропонували йому негайно місце в себе. — Нічого, — сказав Дємідов. — Все в порядку. Дев’ятнадцять років я вже чекаю цього дня і все не падаю на дусі. І думаю — не впаду.
А старий Григор наглить їхати. Його не вабить сніданок. Що там діється в хуторі? Звідти ніяких вісток. Але настрій усіх, за винятком Микити, піднявся. Наталка бурхливо сміялась. — Чого ти регочеш? Дурна! — сердито казав Микита.
— Скільки мене нагонили з тими кіньми, — каже вона.
— То тішся, що більше не маєш!
— Ха-ха-ха! — реготала Наталка, Микита сердито глянув, сплюнув, а далі зупинився. Що? Йому здалося, що в тому реготі — те саме, що в його злості. Після того він мовчав і тільки супив брови.