Раділа також Ольга. — Нічого, — казав Андрій. — Коли стояв у тій темноті, мені здавалось, що підо мною та "бездна", пам’ятаєш, над якою летів лермонтівський Демон.
На щастя, на переїзді через Дніпро руки були вже перевірені і контролю знято. Морози швидко від’їхали. З ними від’їхала також молода Морозиха Мар’яна. Коли вона відходила, Марія Олександрівна втирала сльози, а Ольга дивилась, повна заздрості, мовчки і по-своєму суворо.
Місто швидко мінялось. Там, то там виринули червоні прапорчики. Віконниці і вітрини наглухо закриті. Зникли всі візники. На всіх місцях, де тільки можна ліпити, появились барвисті, бойові, благаючі і погрозливі плакати. Деякі з них — в українській мові, і скеровані вони проти "буржуазного прихвосня, кривавого узурпатора влади, раба поміщиків і капіталістів, розбійницького отамана Петлюри". Російською мовою говорилось про "злєйшіх враґов рабочєво класа — гєнєральскую і афіцерскую сволоч, прєдводітельствуємую найомніком іностранних інтервентов, крававой царской сабакой, генералом Дєнікіним". Ще інші плакати казали, що "Красная армія — самая передовая армія і єдіная боєвая сіла, которая всєму трудовому міру нєсьот аслєпітєльную правду. Да здравствуєт Красная армія! Да здравствуют єйо вожді Ленін і Троцкій! Смерть враґам трудовова народа! Смерть Петлюрє і Дєнікіну! Да здравствуєт міровая революція! Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!".
Стіни будинків, мури цвинтаря, огорожі городів, міські тумби, телеграфні стовпи обернулись на пропаґаторів "сліпучої правди". Навіть вулиця, її повітря і камінь хідника під ногою не сміли мовчати. Протягнулись червоні полотнища, розсипались летючки. Підошви топтали ворогів трудового народу, а серп і молот чіплявся до кожного ґудзика, що зустрічався на дорозі.
"Із всєх поґрєбов" Варшавки вийшли дивні люди. На них розхристані одяги, прикриття голови будь-яке, волосся витикається клоччям — чоловіки й жінки, старші і молодь. І в кожного щуляться очі, і видається — з тих приплющених щілин виливається своєрідне каламутне повітря, що наповнює запахом цілий простір. Де ті люди були? Чому їх не видно було до цього часу? Цигарки стирчать у їх міцних зубах, що розжовують їх на кашу.
Смєло ми в бой пайдьом за власть савєтов! І всєх буржуєв бйом, сволоч такую! — співають ті люди козлотонними голосами.
На площі перед міською управою вже купчаться всі ті інші… З невідомого появилась духова оркестра під керівництвом нового, незнаного тут диригента. Грають "Інтернаціонал", ті люди знають мотив, все довкруги невлад співає. Так само з невідомого виступили апостоли. Ось один з них — міцний, барчистий, у грубій сірій шинелі, вуса підстрижені. Він має трохи хрипкий, але сильний голос. — Таваріщі! — казав він. — Красная армія под прєдводітєльством таваріща Троцкаво, разґромів враґа рабочєво народа — крававава атамана Петлюру, нєсьот українскому народу полноє асвабаждєніє от всєх єво поработітєлєй — памєщіков, капіталістов, бандітов і пагромщіков. С етава дня і на етай земле не будєт больше етіх крававих паразітов, і весь рабочій народ — рабочіє і крєстьянє — будет асвабаждьон ат іх експлоататорскава правлєнія. Вся власть, вся земля, все багатства тєпєрь прінадлєжат только тем, коториє работают.
І рот його викидає і викидає сильні, звучні слова, а голос гримить, а всі слухають. Дві, три, п’ять годин — те саме. Пророки міняються, слухачі також, а слова летять далі у простір і десь там знаходять відгомін.
А по місті, від дверей до дверей, пішла вже чутка, що під " Підстінком" і до цього часу лежить чотирнадцять трупів — наслідки нічної перевірки рук. За цим від дверей до дверей побігла чутка, що "йде обшук". Ніхто не каже, чого шукають, але городяни прихапцем збирають усе, що має ціну, замотують у дрантя, засовують десь у попіл, у сміття, на горище між павутиння, під зірвану дошку помосту. Сховати! Все сховати! Пам’ятку, золоту монету "на пять рублєй" з головою царя, кращий годинник, кусні матерії, шубу, чоботи.
У Лоханських діється те саме. Микола Степанович стоїть, зовсім безрадний, посеред свого робочого кабінету, в білому робочому халаті, і йому здається, що, може, той плащ занадто білий, може б, його чим замастити. Марія Олександрівна надягнула найгіршу, стару суконку, поспіхом збирає персні, золоті годинники, бранзолетки, гаманець з монетами, все те загортає в онучу, виносить на задній двір і запихає до посудини на відпадки. Голова її зовсім розтріпалась, на ногах старі нечищені черевики. Ольга вихопила з шафи обріз матерії, що лежить уже довший час, і гарячково почала ним обгортатися. Поверх надягнула стару Мар’янину суконку. — Мамо! Дивись, яка я! — Ах, не морочи мені голови! — казала на це Марія Олександрівна. А Ольга і дивувалась, і боялась, і було їй цікаво. Що це справді діється. — було її безмовним питанням, і їй хотілось, як завжди бувало у незрозумілих справах, звернутися до батька. Але той не міг сьогодні відповісти. Ольга це цілком виразно відчувала.