Ходять, ходять! Вже всі бачать. Йдуть від хати до хати. За ними тягнуться сани, запряжені гнідою конячкою. З будинків виносять речі і кладуть на сани. Це так чудно. От були ті речі чиїсь, а тепер прийшли, одверто вирвали з рук — і немає ніякої кари. Де вони? Ще в Мироненків. Виходять, виходять! Заходять до Петренків.
Лоханські також чекають саней з конячкою. І ось під’їхали. Доктор сам, у халаті, відчиняє двері. Їх п’ятеро, і всі ввалюються в сіни. Тупіт чобіт, закарващі брудного снігу на килимах. — Здрастє! Єсть аружіє? — Марія Олександрівна зовсім бліда, з рук її все валиться. Їй здається, що вони вже все знають і нема про що говорити. Ольга незграбно товста і дивиться на них такими очима, що, здається, вони кричать: бачите, яка я? А доктор відповідає: — Ахотнічьє ружьйо!
— Атдать! А больше нічєво?
— Нєт, — каже доктор, іде спокійно до кабінету і виносить свою дубельтівку в футлярі.
— Ви астайотєсь здєсь — і ні шагу с мєста, — падає наказ, і палець указує на коридор. Двоє з них входять до кабінету доктора.
По часі чути, як щось падає, валиться, окремі слова. Це триває, потім виходять і йдуть до спальні, до їдальні, до дівочої і скрізь щось знаходять. — А ґдє золото? — питають по всьому.
— Нєт у нас золота, — каже доктор і відвертається.
— Доктор! Ми всьо знаєм! Ми вас відім насквозь. Ну, ми єщо на ету тему паґаварім.
Пішли. Понесли з собою сувій полотна, дещо білизни, ловецький кожух, дві пари чобіт і книги: "Трьохсотлєтіє дома Романових" та "Цар Іоанн Грозний".
Побіч Лоханських, через двір — більший, поверховий "дом Куніциних". Це ті саме, в яких недавно гостювали знайомі з Петрограду. Це їх "ґарадской дом", а їх маєток — п’ятнадцять верстов відси, на селі. Всі переконані, що там буде все перевернуте догори ногами. Будинок зовсім завмер, і звідти не чути ні одного звуку.
І сталась несподіванка. Ревізія не пішла до будинку. Двоє шукачів відразу побігло до заднього двору і по короткому часі повернулися з якимсь саквояжем. — Таваріщі! Пара абєдать! — сказав один з них, всі всілися до своїх санок і від’їхали.
Це викликало безліч здогадів. Ніхто нічого певного не може сказати, але пізніше виявилось: Куніцина — солідна, тяжкувата пані — з поспіху і переляку зібрала всі свої цінні речі до саквояжу, а їх набралось чимало, і не знайшла нічого кращого, як вийти на задній балкон і все те викинути до куща бозу…
У сутерені того самого будинку жив знаний п’яниця, швець Заруба зі своєю не менш знаною Мотею, що свого часу була в Куніциних покоївкою. Заруби й Куніцини мали поважні конфлікти, і коли злощасний саквояж летів з балкону до куща, Мотя мала нагоду спостерігати це знизу і негайно збагнула, що час її помсти настав. Вона нетерпеливо чекала саней з конячкою, і коли ті під’їхали, вона виставила з вікна свою голову, покликала "товариша" і старанно шепнула: — Підіть отуди за будинок і пошукайте в крайньому кущі бозу.
"Товариш" негайно вислухав Мотю, пішов, пошукав і рішив, що "пара абєдать".
Нагла обідова перерва не принесла зміни. Недоревізовані чекали своєї черги. На вулиці зовсім мало людей, а ті, що появляються — появляються нагло і так само нагло зникають. Навіть мітинг значно змалів, хоч і далі говорив апостол "аслєпітєльной правди", а люди на це казали: — Вони вам не втомляться. Хочете — не хочете, а їм байдуже. Це такі. У них, бачте, все добровільно, а спробуй тільки не послухати! Растрєл — і годі! Це такі!
А на площі в той час кілька десятків голосів кричали "ура".
У Лоханських "обідова перерва" робить позитивне враження. Ольга негайно звільняється від свого обріза, надягає своє звичайне, сіре убрання, і поки добряча Марія Олександрівна з допомогою Ганни збирає з помосту вивернуту свою гардеробу, а Микола Степанович ставить на місце томи медицинської енциклопедії, Ольга вбігає на одній нозі, крутиться вихором і заявляє: — Я йду до Морозів.
— Як то йдеш? — падає гостре, підкреслене здивовання Марії Олександрівни, а поки Микола Степанович знаходить перше слово, потрібне в таких наглих випадках, дочка вже висить у нього на товстій шиї і в бороду сиплються швидкі поцілунки. — Я, мамо, мушу там бути! Там Мар’яна! Ми нічого не знаємо! Я йду!
— Здуріла! Дівчина зовсім здуріла. Та ж вечір! Та ж глянь, що діється! Та ж на мосту, напевно. варта! Та ж яка холоднеча!