— Мамусь! Золота! Мовчи! Я хочу! Я мушу! Мушу, мушу, мушу, мушу! — і це триває так довго, аж поки Микола Степанович нарешті знаходить потрібне слово, яке звучить: — Та хай собі йде!
Цього зовсім досить. Ольга зривається з місця і біжить до своєї кімнати. Там уже все готове. Пальто, теплий шалик, муфта, кальоші, шапочка. Все? Ще раз глянула в дзеркало. Вдоволена — від того усміхнулась, і в неї раптом вирвалось: — Андрію!
В коридорі її ще раз чіпає мама. Дарма. Вона її заціловує, батька також, нічого не чує, не бачить і виривається на вулицю.
Боже, скільки страчено часу, скоро стемніє. Оглянулась направо, наліво, чи не трапиться щось, що нагадало б візника. Даремно. А мама мала повну рацію. Вогкий і недобрий вітер, той самий, що в такий час, особливо в полях та на лугах, свавільно ґрасує, зриває сніг і творить хуртовину. Вулиця зовсім, зовсім порожня, тільки при вході до ярмаркової площі пристрасно лопотить на вітрі червоне полотнище, з якого можна вичути розпачливий крик: "Да здравствуєт рабочє-крєстьянская власть"!
Ольга нахилилася вперед, стиснула міцно уста і швидко, швидко, майже бігом, подалась до Дніпра.
II
— Я цілком холоднокровно сприймаю все, що тепер діється, і не хочу з приводу того дивуватися — казав Водяний за столом на хуторі, який господарі застали в найкращому порядку. Всі за столом, і всі вечеряють. Ніякого весілля, а звичайна вечеря. Надходить вечір, і пориви західного вітру затьмарюють простір над лугом.
— Це цілком закономірно і логічно, — продовжує той самий голос. — Коли нема жадного спротиву, все піде своїм порядком. Революція розгортається, большевизм входить у смак, його армії врізаються глибше і глибше в простір, і я не можу відмовити їм належного, коли тих кілька інтелігентів дають собі раду із зграєю голозадих кретинів. Ви тільки дивіться на ту морду, що оглядала наші руки. Весь спухлий, очі між двома сливами. Все це від п’янства, безсонних ночей, диму і холоду. Такі пройдуть світ і ніде не зупиняться. На них не вплине ніякий клімат і ніяка людська сльоза. Він вам кидає одверто в очі брехню і каже "правда"! І спробуйте йому заперечити!
Вони, наприклад, прекрасно знають. що їх такими, якими вони є, ніхто не хоче. І тому вони діють брехнею. Вони настирливо лізуть. Це ті, що шукають "правди" страхом, підступом, облудою, нарешті — смертю. І, здавалось би, — навіщо їм це потрібне? Раз вони мають рацію — навіщо стільки жаху? Але саме тому, що вони того жаху потребують, як зброї, вони себе заперечують. І треба знати одно: з цими людьми ніхто й ніколи не дійде до миру. Вони не знають миру. Вони знають повну смерть або перемогу!
Всі за столом мовчали, Андрій та Іван шукають потрібні думки на додаток, бо в засаді всі згодні. Іванові хочеться тільки щось сказати, чого він не може висловити повно.
— І що ж, по-вашому, з ними робити? — каже спокійно Іван.
— З ними треба битись! Битись зброєю! Кулаками, шаблею, гарматою, їх треба бити — так, як б’ють вони!
— Ми інші люди, — каже Іван. — Є люди, що так само переконані, як і вони, а різниця між ними лиш та, що перші шукають помсти, а другі любові. Це було завжди. Я добре знаю ту їх "правду". Це — спазматична, гірка й лайлива правда. Це — розлита жовч світу. Я вичуваю, що тепер від них нема спасіння. На це потрібно часу, спокійної, тяглої сили душі, бо силу тіла мають вони.
— Це вимагає операції, — твердо каже Водяний.
— Де маєте хірурга? Наскільки я розумію — ми не маємо ніякої ідеї. Люди нашого наставлення не думали творити теорії, вони творили життя. Нас поставили на суд за те, що ми не хотіли ходити, кричати "ура", робити демонстрації, розбивати трони, скидати корони. Ми сиділи на землі, орали її, сіяли хліб, хліб збирали н віддавали. І ми зовсім не думали, що робимо щось погане. І також зовсім не думали, що хтось десь там, може, наші сини чи брати, по містах, університетах, по фабриках цілі десятиліття писали на нас обвинувачення. Вони сказали, що ми багаті, а поруч нас є бідні. Вони сказали, що ми здобули своє багатство неправдою. Вони сказали, що це наше багатство треба від нас відібрати і віддати тим, що не мають. Чи ж не спокуслива така "правда"? А ми про це зовсім нічого не знали, а сьогодні нас тягнуть на суд і хочуть карати. І ми не знаємо, як боронитись. Ті, що бороняться, це лише дуже прихапцем пошита програма. І її для нас не стане.
Іван говорив спокійно і навіть, здавалося, байдуже. Водяний натомість горів. Його лице зраджувало напруження й рішучість. Андрій сидів напроти і уважно слідкував за обома. Старий куняв. Мар’яна виразно задивлена на Водяного, їй подобається кожне його слово.