А потім прокинувся старий, і виявилось, що він усе старанно слухав.
— Миколо Івановичу! Нашого полку ще не створено. Але не бійтесь, він ще буде. Тепер ґрасує те, що має для цього ноги. А прийде пора і на голову.
І після цього старий встав, сказав усім добраніч і подибав до своєї комірки.
Всі вичувають потребу відпочинку. Довга, непроспана, напружена ніч, повний тривоги день. Тому всі почали розходитись.
Андрій після першої в його житті пригоди такого роду якось раптом замовк. Він відчув, що затратив у тому льоху свою юначу, дуже плекану безпосередність. Стоячи в тій безмежно тісній, а одначе безмежно широкій і глибокій темноті, він задумався, і та задума не сходить з його чола. Вперше збагнув яскраво це дуже виразне слово "темнота" і пригадав собі багато образних висловів на це поняття, а між ними такий — "і розіб’є тьму неволі".
Він, наприклад, не сперечається ані з Водяним, ані з Іваном, бо кожний з них має рацію; натомість думає, що з цього дня він мусить почати якусь нову, живу і наочну роботу, щоб усі ці суперечки перестали бути допущеною теорією, а перейшли вони, бодай в далекому майбутньому, в таку практику, що включатиме теперішню суть речі. Він думає, що цьому людському типові можна помогти тільки заміною деяких складників його психіки. А це може статися не тепер і не шляхом революції. Ця революція може тільки припинити природний зріст, бо забере багато тієї найкращої крові народу. Андрій власне у полоні таких думок.
Цілий хутір, незважаючи на все, пережив нечувану катастрофу. Жалюгідно виглядав центр цього царства — кухня. Зложені в ній гори поживи, що були призначені для незчисленних гостей, були невикористані. Цариця цього царства, невтомна Омелянчиха, була розбита вщент. Вперше на своєму житті вона програла поле бою і відчула, що корона її помітно похитнулася. Вона, наприклад, довідавшись, що "все пропало", що ніяких гостей не буде, вперше на своєму житті махнула на все рукою, не взялася ставити всього на своє місце, а, відкачавши рукави і розпустивши жінок, лягла — і то навіть не на ліжко, а на застелений килимом тапчан, підложивши під струджену свою голову тільки свій сухий кулак.
Те саме зробив і Григор, і така резиґнація вказувала, що ті люди були чимось поранені. Вони, так би мовити, нагнівались на життя і хотіли так на ньому помститись.
Мар’яна ввійшла до спальні свого чоловіка позбавленою всіх істотних проявів такого важливого моменту її життя. Увійшла, вичула і пізнала. Окинула поглядом все, що тут було. На стінах густо висять картини, стоїть одно старе, міцне, дубове ліжко, прикрите чистою, білою прикривкою, стіл старанно прибраний. До вікон входить передвечірня холодна і шорстка темнота.
Пізніше ввійшов Іван, і вони опинились на самоті. Не вперше вони були самі, але тепер це було те інше, якась грань вичувалася між тим, що було, і тим, що бути має. І вони знають, що цю грань вони тепер повинні перейти. Але над ними висить враження минулої ночі, Мар’яна все ще вичуває під серцем гостро наболіле місце, коли їй здавалось, що всьому кінець, що станеться найстрашніше. І коли живий і сильний Іван підійшов до неї, обняв її міцною рукою, вона пригорнулась до його грудей не так з почуття ніжності, як з бажання висловити свій біль і знайти лік від нього. Це деякий час тривало, не було ніяких слів, потім Мар’яна звела свій зір до Іванових очей, хвилинку пильно в них вдивилась.
— Не бійся, Мар’яно, — сказав він. — Все буде добре.
Вона кивнула йому головою.
Далі Мар’яна почала поволі й обережно відкривати постіль. Появлялись білі, чисті подушки, розгорталася біла розлога поверхня ложа, ніби крила великого білого птаха, що є готовий до лету. А після цього Мар’яна підійшла до Івана, що сидів при столі спиною до неї і перебирав привітання, обняла його за шию і шепнула йому на вухо: — Підемо, милий…
Весь хутір поволі пірнув у темноту, в якій на всі боки шуміли пружні вітри. Дерева саду на всі способи хиталися. Принишкло, мов замерзлі в льодах кораблі, стояли будови. Здавалося, що все обернулося в слух і увагу, що все причаєно вслухалось у вічний простір, ніби чекало, що звідти, з висоти чорного неба чи з глибини білої землі, впаде страшний голос Бога, що створив це небо, цю землю, ці дерева і цих людей. Над цим місцем стояло страшне питання часу, питання, що в своїх початках, ніби перше джерело, витікаючи з одної точки, поволі розливається і обертається у грізну течію могутньої ріки, що наповняє собою океани.
На хуторі повисла задума. Один тільки Водяний, що фактично не належав до цього комплексу, стояв осторонь. Він не поділяв загального настрою. Ті вісімдесят десятин землі, що лежали під його ногами, не в’язали його сумління. Вони були для нього тільки шматком поверхні цієї планети, по якому ступають його ноги, не лишаючи там своїх слідів. Він кожної хвилини, мов птах, може здійнятися в простір і летіти. І ввечері, коли всі розійшлись, він зістався на розмову з Танею. Це тривало недовго, а вислідом було, що він, мовляв, не лишається тут ані одної секунди, що у нього і так уже все готове, що він мусить іти і мусить діяти. Інакше — "вони нам скрутять шию, мов курчаті".