Таня легко стримувала його, просила залишитися бодай до ранку. Ніч, він стомлений, у полі метелиця. Ні. Рішено. Нема, як і нема потреби чекати. Вираз його очей, брів, чола вказував, що він саме так думає і думає поважно.
І коли Андрій увійшов, щоб сказати Тані добраніч, він побачив, що Водяний уже зібраний в дорогу. На ньому щільно лежить його короткий кожушок, увесь легкий, і бракує йому лише того, що мають усі воїни.
— О! — здивувався Андрій.
— Ви, — сказав Водяний до Андрія — як дійдете до нашого віку, матимете змогу нас порівняти. Мене й Івана. Не знаю, хто з нас має рацію. Це будете знати ви.
— Ви обидва маєте рацію, — каже Андрій. — Іван не має тепер рації лише тому, що він зв’язаний, а ви вільні.
На цьому погодились. Ні. Не треба нікого турбувати. Він відходить непомітно. Навіщо зайві слова.
Таня й Андрій провели Водяного в темноту ночі аж до воріт. Таня була зворушена, особливо, коли той цілував її руку. Андрій це вичув, зрозумів, лишив їх двох і вернувся до себе. Вітер вдаряв у стіну будинку і намітав під дверима замет.
І не встиг Андрій зачинити за собою дверей своєї кімнати, як до нього постукали.
— Прошу, Таню, — каже він спокійно. Двері відчинилися, і швидким кроком увійшла не Таня, а Мар’яна. Вона вже була в нічному, попелястої барви, халаті. — Дай мені свій палець, — сказала вона. Андрій здивовано подивився, посміхнувся і наставив їй вказівний палець. — Не цей, а цей, — сказала Мар’яна, взяла його руку і на мізинець насадила золотий персник з брильянтом.
— Що це, Мар’яно? — питає він здивовано.
— Мовчи. Нікому нічого не кажи. Колись довідаєшся, — шепнула вона, міцно, похапцем стиснула його руку, кинула "добраніч" і побігла. Коли відходила до дверей, за нею маяли поли її халата і було видно її ноги. А коли вийшла, в ухах Андрія деякий час стояв шелест матерії, і його ніздрі вловили тонкий запах її улюблених парфумів "кельк-флер". Андрій пильно вдивлявсь у персник; від його блискучого камінця виходив промінчик сяйва, що западав у його душу і там щось дивне і хвилююче викликав.
Він боявся залишитися сам з цим останнім враженням і, щоб його перебити, мав намір ще раз зайти до Тані.
Саме в цей час лугом, нахилившись вперед, засунувши руки в боброву муфточку, майже з заплющеними очима, бігла Ольга. Вітер дув з лівого боку від Дніпра. Одяг вкривався сухим снігом. Ноги в кальошах сховзались, і вона часто збивалася з дороги. З кожним сильнішим поривом вітру вона зупинялася перевести віддих, виймала з муфточки руку і прикладала кінці пальців у рукавицях до уст. Навкруги зовсім порожньо. За весь час дороги не зустріла живого створіння. Лише від Ліпляви інколи чути гавкіт собак, а з боку Канева — окремі потріски, що нагадують виляски з батога. Неба зовсім нема. Одразу від голови починається і невідомо куди здіймається чорне провалля. З нього інколи виривається зграєю попіл з вітром, що вдаряє об сніг і зриває його з місця.
Ольга рветься вперед. Не чує втоми, холоду, страху, а, навпаки, — їй себелюбно приємно. По цілому тілі нуртує тепло, м’язи міцно й твердо діють. Вона боялася темноти, бо уява була в темноті. Але тепер у темноті тіло, а уява в сяйві, і тіло тільки рветься, щоби пробитися до сяйва.
Її мучить: а що, як у "них" те саме, що і в Каневі? Палке і несамовите серце тріпоче острахом, надія крушить непевність, ноги прудко біжать, нестримна уява кружляє диким птахом над місцем де має впасти її натхненна жага. "Це було б страшне! Це було б страшне!" — несвідомо шугає в думці, а серце при тому вибиває такт, ніби молот, що б’є гаряче залізо.
Ось назустріч уже стріляє світло хутора. Світло. Є! Одна цятка. Господи! Спаси і схорони. І що за диво: отак бігти на весілля сестри! А спереду ж сичать тополі і ялини, посувається чорною брилою вперед будинок, контур острова висуває в сірості спокійні лапи. Прекрасний, небоязкий звір-хутір.
Ольга вривається на подвір’я, біжить заметами, стукає до засипаних снігом дверей. Вилазить темна мара, і заспаний голос Омелянчихи — "Хто там такий. " — вітає понуро Ольгу, а потім каже, що всі сплять.