Господи, як прекрасно, що сплять! Ольга мовчки втискається до темних дверей і мало не мліє від тепла і запахів кухні, що вихоплюються з ледве освітленого простору. Вона перебігає кухнею до передпокою і там, в темноті, одразу, без єдиного звуку, сідає на лаві. Серце її далі б’є боєм, вона швидко переводить дух, шукає потрібні слова. І в такому стані знаходить її Андрій.
Він вийшов від Тані з наміром іти спати, але чомусь ще виглянув до передпокою.
— Ольго! — вихопилось у нього притишено. — Що сталося. Ольга відразу зірвалася. — Нічого! У нас все добре! Я тільки засапалась.
— До Тані! До Тані, — шумів уже Андрій, схопив гарячу руку Ольги, і обоє побігли в темний коридор. Цей біг! Що за предивна сила.
— Таню. Спиш. — стукає і питає Андрій, не чекає відповіді, вганяється сам і пориває за собою Ольгу. Таня в нічному, ліжко її готове — м’яке і біле.
— Ти тільки глянь! — кричить Андрій, а Ольга кидається Тані на шию, а потім швидко говорить: — Я тільки прибігла сказати, що в нас усе добре. Батько і мама цікавляться, як тут у вас. У нас був трус, по цілому місті трус, все переглянули, багато речей забрали.
— Ти бліда! Ти, мабуть, голодна! Андрійчику!…
— Біжу! — перебиває сестру і кидається до дверей.
— Роздягайся! Скидай! Ти будеш тут, у мене, — сказала Таня.
— Чудо! Яке тут тепло! — і Оля втягнула в себе повітря кімнати. — Мені солодко. Як добре, що я відважилась. Я не могла б там сама бути. Мар’яни нема, мене лякає простір, що за стінами. Коли я, Таню, лежу сама в темноті, дивлюся, нічого не бачу, а тільки думаю, я, знаєш, зовсім, зовсім трачуся. Мені здається, що ця проклята революція вже влазить мені до самого мозку. Направду! Це вже змора! Подумаєш, як то було скрізь тепло, легко: біля собору, на бульварі, зима чи весна, чи літо, а тепер навіть сніг не так тобі віє в обличчя. Різке все.
Таня роздягнула гостю, зняла її кальоші, дала гребінець, підвела до дзеркала. Потім посадила до м’якого крісла біля грубки. Ольга протягнула вперед ноги. — Ху, яка тут тепла розкіш! З мене вилазить завірюха.
— Чи маю повідомити Мар’яну? — питає Таня.
— Ні! О!.. Таню! Не треба! Вже сплять! Буде шум…
— Маємо, — сказав Андрій, що увійшов з тацею, на якій все вперемішку: і чай, і якісь пляшки, і краяна печеня, і яблука. Ольга зірвалася, бистро глянула на тацю. — Андрію! Ти думаєш — я то все подужаю?
— Зробимо собі бал, — казав Андрій і розставляв принесене на туалетному столику. Ольга брала, переставляла, розкладала наново. Таня дивилася з посміхом, швидко наростав добрий настрій.
— Таню! Шановні мої дами! Ольго! Знаєте, з чого почнемо? З цього! Будь ласка! Прошу!
— Ой-йо-йо-йой! Страшно, — казала Ольга. — З моєї шкури виходить мороз. Що це таке?
— Слив’янка, — відповіла Таня.
— Лий, Андрію! — відізвалась Ольга.
До вікна рвучими подувами через мережу горіхового гілля безуспішно рвалася з саду ніч. Біля столика сиділо троє, чарки, налиті рубіновим напоєм, підіймаються. — Лий, Андрію! — говорить Ольга. — Хто знає, що нас чекає, а в мені переворот. Я роблюся легкою, а земля крутиться.
— Їж, Олю! — казала Таня, Андрій підсуває рожеві клаптики шинки, Ольга бере пальчиками, очі її великі, мов каштани.
— Я дуже радію, що прийшла. Свята думка, — швидко казала Ольга. — Як добре, що я ось тут з вами, Андрію і Таню! Я — ваша Ольга. Протягніть тільки руку. За мною — чорна, як вугіль, ніч, а цими днями у Прохора померло на іспанку[36] двоє молодих дівчаток, а одна з них — моя прекрасна, незабутня Пріся. Бігала боса лугом, збирала квіти, а прийшла якась іспанка… Бруд! Скрізь, панове, бруд! "Грабь награбленное"! — кажуть теперішні наші пани, і в Куніциних вони забрали саквояж золотих речей. Все — золото! Персні з часів якогось там гетьмана. Я відтяла б їм за це руку. Подумай, Андрію! Ти мені казав раз, що прийдуть якісь люди, що силою заберуть чужу мудрість. Я не вірила. Тепер вірю!
— Ольго! Наказую тобі їсти! — випростався Андрій і гострим, довгим пальцем показав на стіл. Ольга невдоволено глянула і замість шинки протягнула знов руку до чарки. — Я мушу, — казала вона і ні на кого не дивилась. — Як душа тікає з тіла, на її місце, кажуть, приходять хробаки…
Андрій взяв руку Ольги і витягнув її в напрямі до шинки, потім — до шматка хліба, потім підніс ту руку до Ольжиних уст. — Ти в мене будеш їсти! Ти в мене…
— Буду їсти! Я… Я вся отак… — і вона показала руками, коли щось розламують на дві половини. — Я ще не була голодна. Мені небагато літ, але я, Андрію, також знаю… життя. Так. Ти можеш сміятися. У нашій шафі коло тисячі книг, і спитай, котра з них не влізла в мою малу голову, — за винятком хіба статистики полтавського земства. Чи знаєш ти, наприклад, такого автора, як Моріюс? Це італієць, що написав про Китай, де чотириста мільйонів людей протягом п’яти тисяч років не потраплять вилізти з голоду. Ти думаєш, що ми є щось краще? Якусь філософію ті люди важать на унції і не можуть піднятися з бруду, що цілими тонами обліпив їх душі. А цієї ночі я ніколи, ніколи не забуду. Коли я обгорнулася шматком матерії, щоб його з мене не зірвали ті каналії… Я… горіла. Я б їх усіх мордувала. Я б їх… — вона шукала слів і закушувала при тому уста, очима бігала по всіх предметах і, не знайшовши нічого, знову схопилась була за чарку, але Андрій своєчасно впіймав у свій великий кулак її вузьку долоню.