— Пусти, — казала Ольга.
Вони хвилинку пручались, але Андрій переміг, і обоє, мов діти, сміялись.
— Ех, яка прекрасна ніч. Таня хоче спати! Та це ж весілля!
Гуляймо, — казала п’яно Ольга. Щоки її, набиті вітром, соковито яріли, слова виривались кожне окремо.
— Ти, Олю, мусиш їсти, — казала Таня. — Ти ціла гориш.
— І хочу горіти. Я, Ольга Миколаївна, хочу сьогодні горіти, як метеор, — проговорила вона повільно, чітко і урочисто. — Хай живе радість! Слухай, Андрію, цю ніч!
— Чую, — казав Андрій. Він уже також піднявся знизу вгору. Велика пружність духу сповнила його єство. — Я її бачу! Ось! — він простягнув руку і помацав повітря.
— Сховай руку! — бистро сказала Ольга. — Ти не все бачиш! У повітрі, мов акула в океані, плаває дихання, що вбиває порух годинника. А мама плаче, що забрали ловецький кожух, ха-ха-ха!
— Ти ж минулу ніч також не спала. — питала перемучена Таня.
— Я не спала, ти не спала, він не спав, всі не спали! Навіщо зайві слова? Мої очі дивляться і бачать. Я все чую. Шкода проспати історію. Колись прийдуть дурні, що будуть дивитись на нас, як на диво, і скажуть: ті люди творили "нове життя", ха-ха-ха! Я і так цю ніч не засну.
— Заснеш! Як камінь, заснеш! Поставлю варту — і заснеш!
— Хто буде варта?
— Я!
— І видержиш?
— Воїн видержить!
— Ми з тобою не воїни, Андрію! Ми з тобою Ромео й Юлія. Я — Ромео, ти — Юлія! Я вдерлась у твій замок! Таню! Ти спиш? Золото? Тебе також пограбують!
Всі крізь сон, крізь ніч сміялись, падали і знов сміялись. До вікна бився і шкрябав великий, чорний вітер. Ольга міняла голос, теми, слова. Була невтомна, як ніч, як вітер, як простір. Розгортались її міцні крила, і вона, мов демон, летіла над чорною безоднею простору, а далеко внизу по колючому тернові, по гострих каменях повзла її довга тінь.
Андрій, розсуваючи брили втоми, хоробро змагався з Ольгою, а Таня замовкла і тим підписала кінець.
А час женеться, мов дика візія, вперед. Ніч наполегливо крокує, темна, мов брила базальту. Розбиті нерви землі шукають планету, що кудись і від когось тікає. Морозівський будинок давно погас, і тільки те одне вікно довго жаріло, перечило тьмі, падало світло на порепаний стовбур старого горіха, вітер сіяв снігом і стрясав усе довкруги. Потім і те останнє вікно погасло.
III
Аж рано виявили Ольгу і не дорахувалися Водяного. Було багато здивовання, але в їдальні шумно, всі сміються. Морози інакше не вміють. Розуміється, вони не сподівалися такого "весілля", але нема потреби від цього скиглити. Перебирали ще і ще події минулих днів і ночі, всіх це дивує, а найпаче — старого, якому все-таки це далеко "не вгод". Як там не думайте і що не кажіть, а над хутором повисла темрява, і старому все видається загрозливим.
І коли отак усі сиділи при столі та мінялись думками, на подвір’я в’їхали ґринджоли старости Гудими Трохима з Ліпляви. З ним прибув також Ілько Дебелий — десяцький на цім хуторі. В кожухах, шинелях і башликах, засипані снігом, вайлуваті і мокрі. Ввійшли, звичайно, до кухні, назустріч вийшов, як слід, Григор.
— Привезли вам, Григоре, "розвьорстку", — каже староста. — По півпуда з десятини і на село п’ятнадцять штук худоби. Все це на "красну армію".
Григор на це — ні слова. — Зайдім, каже, — далі. Опинились в їдальні, там стояла недопита пляшка, і її почали поволі допивати.
— Бачте, як сказано, мусимо їх на свою шию вигодувати, — хрипко, протяжно, смакуючи кожне слово, казав Гудима. — Тож будуть вибирати "комбєд". Ви ще не знаєте. Бідноту вибиратимуть. А як треба дати, то йдуть не до бідноти, а до вас. Бачте, куме, — дай, Боже! А я для них уже буржуй, як каже отой паскудний Мишка. Мої вісім десятин уже не дають їм спати, отож, як бачите, знайшли нашого… Ха-ха-ха! Сміх і горе! Кого б ви думали. Проця! Ха-ха-ха! Свині, бідака, пас, а тепер вони гадають, що з нього буде хазяїн. Я їм цілу війну вів село, і давали, і давалося, а признаймося самі собі, — було що давати. І ще є, шкода тільки — чортові в зуби, бо пелька таких не має ніякого дна.