Через кілька днів старого викликали в "комбєд" до Ліпляви. Йшов туди, мов на позорище. Ноги налились оловом і не хотіли рухатись. Там уже сидів комісар — чужий, міцний такий, з лишаями, а біля нього на лавах кілька своїх — Проць та Мацько, та Іван Калиниченко, та обидва Галущенки. Як увійшов старий, всі, мов скажені собаки, не знали, куди встромити свої очі, ніби їх сором пройняв, але старий знав, що не сором, а глупота мучить тих бідних, замурзаних і зачовганих людей. На стіні — знак совєтської влади — серп і молот — і кривими літерами: "Да здравствуєт рабоче-крестьянская власть! Смерть царізму! Земля народу!"
Старий був такий спокійний, ніби він не з м’яса і душі, а з дерева.
— То ви мене сюди покликали? — спитав він чужого комісара.
— Нєєт! Ані! — кивнув той головою на ліплявців. Старий навіть на них не глянув. — Та от здеся товаріщ, — поворушив рудуватою борідкою в напрямку комісара Мацько. — Садісь, старік, — сказав на це комісар, сам дивився в якісь папери, а потім підняв голову на Григора. — Виходіт, ти здєсь самий бальшой багач.
Старий страх не любив цього слова. Здавна-давен не терпів, коли його називали багачем. Просто не терпів та й годі. — Сколько у тєбя десятій? — питає його чужий комісар.
— Вісімдесят, — спокійно каже Григор, і всі переглянулись. Вираз його німий. Слово вирвалося з дерев’яних уст, ніби так собі… На вітер. У задимленій волості (це була волость) постає коротка, але гостра мовчанка.
— Сколько душ сєм’ї? — вдирається в ту мовчанку комісар.
— Шістнадцять, — каже на це старий так само байдуже. Комісар повернув голову в бік Мацька. Останній зовсім розгубився, губи його відкрились і забули закритись. До мови встряв Калиниченко:
— Та де вони…
Старий пропустив ці слова поза вуха, не повернувся і не моргнув бровою. Він тільки легко спустив додолу свої очі, і що там бачив — невідомо.
— А что ж ґаварят, что ти самий бальшой баґач?
Старий мусить на це щось сказати. — Знаєте приказку: дурень багатіє думкою. Це як хто і кого міряє. Одні міряють по собі самих, інші знов по інших, але я чув від розумних людей, що багатство на землі з неба, як манна, не падає. Воно ходить у парі з розумом… Ну… і з працею, коли хочете. А я вам ще скажу, що коли б ви були народились трохи скорше та були прийшли сюди отак років сорок тому, то і мене ви вибрали б до вашої комбєдноти. І нехай вам оці люди скажуть, як то воно сталося, що ви мене багачем узиваєте. А земля наша така, скажу вам, що на ній сором перед Богом бути торботрясом і зазирати на чуже. А як не вірите — приїдьте… Подивіться… Хіба я знаю… Може, я вже стуманів. Може, моя голова не те думає, а очі не те бачать…
Цей міцний, тверезий, твердий спокій діяли. Чужинець насторожився. Мацько і ті інші спустили голови. Вигляд їх вимагав співчуття, але ніде такого не було.
— Да, — сказав чужинець. — Пасмотрім. Можеш ідті, старік!
Вертаючись з цього позорища, Григор все від початку обдумував. Хотів знайти якийсь глузд у всьому, що діється. Що все діється не так, це він добре знає; не знає тільки, чому воно не так діється. Чи це тільки тому, що одні "мають", а інші "не мають"? Що це тільки за той нещасний шматок хліба? Господи, коли це так, то хай діється твоя воля, але ж Григор дуже добре знає, що по хліб святий не туди дорога, що хліб росте не тільки на полі, а і в душі, що знайти хліб — це наперед знайти свою душу. Григор знає, що Проць, що Калиниченко, що Галущенки не мали досить хліба, але він також знає, що ті люди топтались по землі зовсім без діла, що вони не шукали хліба там, де він росте, а там, де він лежить готовий, вже спечений, і коли це був звичайний жебрацький окраєць, вони і такого не цуралися, а брали, чого сам Григор не зробив би, навіть коли б умирав з голоду на вулиці. Сьогодні вони хочуть "забрати" те готове, але хто заручиться, що сьогодні їх душа змінилася, що з малої вона стала великою, що з порожньої вона стала повною. Хто на це дасть відповідь і хто буде певен своєї відповіді?
Ні! О, ні!.. Ті люди не туди йдуть. Але все ж таки чому це діється? Та ж цим керують якісь все-таки вчені люди, що знають ніби світ і життя. Та ж про це пишуть книги, і Григор не такий уже порожній чоловік, щоб він нічого з того не знав і не чув. Він знає багато. Знає, що в Росії не всі жили як слід, по-людському, що були "пани" і були "мужики", що одні кричали, інші слухали, одні мали багато, інші мало. Так воно було, нема куди правди діти. Сам Григор бився за своє право, воював за це, як умів, і хто скаже, що він не добився свого? Сьогодні він є тим, чим хотів бути, і ніщо йому вже не стоїть на перешкоді. Одно тільки дивне: чому всі ті, що чуються покривдженими, не йдуть його шляхом, а шукають щось інше. І коли Григор вдумується, йому здається, що вони, ті люди, нічого не шукають, а вони просто сердиті, і їм болить, і вони "роблять переворот", бо так далі "не може бути", а як бути має, вони, бідні, і самі не знають. Господи! Вони бідні не на хліб! Вони бідні на душу! Їм треба помогти збагатити душу, отверзти їм їх зіниці, вложити в їх розум думку, розкувати їм їх язик. Чи ж ви не бачите, що вони німі… І глухі… І невидючі… Що ось той самий Мишка? Бідне, дуже бідне, нічого не тямляче створіння, що нагадує оте теля, що стрибає по пасовиську і толочить усе під ногами. Хто йому наговорив тих слів і навіщо вони йому?