Розуміється, розуміється… Зубов радий старатись. Він їде. Коли? О шостій годині? Чого так пізно? Бо вона не могла скорше довідатися з Полтави, де він знаходиться. Гаразд. В порядку. Зубов виходить негайно. Вказана машина стоїть на газі. Так само негайно з’являється товаришка Клєчко. Знайомляться. Машина котиться, ідуть за місто, беруть розгін. Клєчко завзято кокетує, а що вона зі своїми карими очима є втілена приваба, то Зубов розпливається. Під’їжджають дійсно до села Рудівки. Вечоріє зовсім — майже темно. Велике село, велика церква, сади, широкий луг. У селі дійсно рух, шум, якісь підводи, якісь вершники. Машина біжить. і її ніхто не чіпає. В’їжджають до парку з великим будинком — алея, під’їзд, будинок з колонами. З балкона звисають червоні прапори. Зубов і Клєчко висідають, двох вартових віддають честь, на кашкетах у них червоні зірки, світяться два ліхтарі… Клєчко веде Зубова в обширну, прекрасно обставлену залу — багато військових, говорять по-російськи. Зараз має бути вечеря, і щойно завтра треба буде оглядати маніфестацію. Зубов погоджується — і як не погодитися! Він весь у полоні чарівної партвиконкомші, і побути в її товаристві для нього тільки приємність. Просять до їдальні. Там усе на місці, столи накриті — пляшки, закуски. Сідають, п’ють та їдять, вечір тягнеться, настрій підноситься. Зубов старанно оповідає московські анекдоти творчості Каменева, як то Троцький об’ївся на прийнятті в пані Колонтай і думав, що його отруїли.
І, нарешті, те найсолодше. Товаришка Клєчко просить важливого гостя потурбуватись і відвідати її скромне приватне мешкання. що знаходиться всього кілька десятків кроків звідсіль. Як не погодитись! Зубов весь щастя. Не йдуть, а їдуть, і вже не машиною, а тачанкою. Темно. Заїжджають до якогось селянського двору, заходять до хати. Світять. Тепле, притульне гніздо, з безліччю, під саму стелю, подушок. Клєчко розпускає свої чари повним ходом, просить гостя роздягатися, почувати себе зовсім, як дома… Ось тут альбом, може переглянути — вона тільки вийде на хвилину і відразу назад. Зубов, розуміється, не силує себе вагатися, роздягнувся, розстебнувся, відложив зброю і ліг на ліжко в блаженному очікуванні чарівної товаришки. Не довго чекав — вбігла розсміяна, прекрасна, вже переодягнута. — Олександре Івановичу! Встаньте — поговоримо. Він вагається. — Встаньте, встаньте! — дуже кокетливо. Олександр Іванович встав. — Прошу сісти! — Сів. — Олександре Івановичу! А скажіть, будь ласка, як це сталося, що ви тут і чому це вас післано збирати у нас зерно?
— Вам цікаво? — питає Зубов, півжартом, але з ноткою здивовання.
— Навіть дуже, — каже чарівна Клєчко.
— Аз яких-таких мотивів? — питає той у свою чергу.
— З дуже простих, — каже Клєчко — Я повстанка Маруся! Це був, кажу вам, сюрприз! — Ах, от як! — викрикнув Зубов.
— То значить, ви… Маруся?
— От як бачите, — ствердила дуже спокійно "партрайвиконкомша".
— Пікантно, — каже Зубов і пробує встати.
— Не турбуйтесь, будь ласка, вставати… Ніякі ваші рухи не принесуть вам полегші!
— І не пробую. Раз ми дійшли до цього місця так гладко, можна надіятися, що я в досвідчених руках, — каже Зубов і, як зазначила Маруся, при цих словах помітно почав бліднути. І, мабуть, мав на це причини, бо Маруся почала з ним цікавий діалог з безліччю питань, на які товариш Зубов мусив досить докладно відповісти. У висліді в руках Марусі опинився весь план хлібозаготівель, всі таємні накази, всі прізвища провідних комісарів. На закінчення Маруся йому сказала: — Олександре Івановичу! Якщо ваші зізнання виявляться правдою, вас випустять живим, але якщо хоч одно з них не буде точним, — затямте собі — ми потрапимо спустити вам штани з тієї матерії, в якій ви родились на цей невеселий світ. Надіюсь — мене зрозуміли?
— Цілком, — відповів Зубов, — і не роблю собі ніяких ілюзій. Ви взяли мене першим вашим словом, а мушу вам сказати, що все-таки, як не кажіть, — я терта рибина, і вмирати за таку, як ви, жінку сто разів почесніше, ніж за всі істини Маркса.