— Я вийду, Мар’яно, надвір, — казав він, бо не знав, що має казати.
— Добре, Андрію, — відповіла Мар’яна, і те "Мар’яно" та "Андрію" в устах обох звучало тепло, чуло і м’яко. І при тому вона кидала погляди, повні такого ж тепла, хоча їх не було в півтемноті видно.
Довго виходив Андрій. Ноги не йшли. Робив кроки туди і назад, на щось чекав, Мар’яна носила окремі речі, стелила довго церату — і вже нічого іншого не лишалося, як стати і визнати тим свою безсилість.
— Маєш, Андрію, вже все приготоване, — казала Мар’яна. — Завтра спечемо коржі…
— Добре, Мар’яно! Завтра зранку їду…
А потім поволі все-таки переступив поріг до передпокою. Мар’яна вийшла за ним до кухні і в півтемноті (в кухні під комином коптіла лучина) провела поглядом його постать до самих дверей.
У сінях Андрій напомацки підняв мостину, намацав рушницю, перевірив, чи набита, і вийшов надвір під вітер.
З заходу навально дуло вогкістю. Навскіс хлистко шмагало мокрим снігом. Під ногами товстою верствою лежали білі драглі. А ще недавно було ясно, здавалось, ішла весна, бриніли в затишку мухи і навіть пробували сили перші бджоли. Раптом усе повернулось — різко й сердито, ніби велика гнівна рука покликала до порядку розшалілу юність нетерпеливості. Був березень.
Андрій вийшов на пасіку. У двох квадратових віконцях Кандорової хижі застигло стояло водяве світло. Повільною ходою, з рушницею на пасі, нагинаючи під низьким капежем голову, Андрій перейшов попід хижкою, переступив через кілька жердин перелазу, пройшов наскрізно садом і вийшов у поле.
Господи, як тут повно чорного настрою часу. Вітер жене над землею згущене зло, чується буря, женуться хмаринності іспанки, лягають тіні і проходить біла, велична, від двору до двору мара, про яку Андрій не раз чув ще за свого дитинства. І торкається невидимий палець твого чола, розкривається череп, виливається мозок, і гасне зір. І нічого більше нема. Андрієві робиться моторошно.
І, хоч як це дивно, але в той самий момент виринають просто і легко інші мислі. Тож саме тепер на селі вечорниці. Міцний, пружний дівочий стан. Під вільною, зібганою сорочкою — міцні і тверді перса. Знайомі і свої, зовсім рахманні, завжди готові на звабу. Така тобі Наталка з тим своїм чортовим сміхом, що виривається з неї, як огонь з вічно горіючої печі, що пече і кличе. Андрій випростовується в темноті і нагадує Демона, що з наміром ловить гріх, щоб чутися дома серед цієї ночі.
А потім поволі перекладає думку на Ольгу, і від того вона ясніє. Тонке, гнучке призначення, якому не можна перечити, бо воно незаперечне. Гріх не має права торкнутись тієї тканини, бо дивіться, які ті очі в неї, яка в них чистість і ясність, і як там повно непорочності, яке те тіло ніжне і хрустке. Коли вона йде — здається, що хвилюється крапля роси на стрункій стеблині.
Довго не пускається Андрій цієї думки, цієї єдиної охорони від непевності. Постійно втручається Мар’яна. Мар’яна? Ти? І як на це відповісти? Якими-такими відтрутливими словами, щоб зупинити все різко, разом, рішуче? Тінь брата стоїть між ними…
Іван і Андрій вели часто розмову, входили психологічно один в одного і виходили назад до себе. І яке у них повне і певне довір’я! Вони говорять собі про школу, у них повна згода, не згадують ні Сопрона, ні Петра, перестали згадувати Таню. Старий Григор ходив, мов лев зі скабкою в нозі — ревів і пирскав, а вечорами сліпав перед паскудною малою лампкою з Євангелієм у руках.
І от про це і думав Андрій, стоячи з рушницею під вітром. Інколи він повертався до вітру спиною, інколи виставляв до нього обличчя. І коли зробилось холодно — пішов під повітку. Вітер зухвало бився в стіни і тряс деревами… І Андрієві пригадалося, що в дитинстві ці самі дерева були для нього тими істотами, що викликали вітер. Дивився, як гаснуть вікна — у батька, у Кандорів, у кухні. Всі, певно, сплять, і тільки з Іванової кімнати все ще вперто, рівно й причаєно виходила назовні легка червінь.
Мар’яна, як вийшов Андрій, пішла до себе, але не відважилась роздягатись, їй усе здавалося, що ліпше не лягати. В кімнаті тепло, під образом лампадка — і це єдине ясне місце. Любила читати, але зараз все у ній бушує, думки наганяють думки, їй здається, що вона пливе в бурю безмежним океаном. Минуле, господарство, Іван, розмови батька — все швидко, швидко приходить, вітається, киває і проходить мимо, а лишається тільки Андрій. Не думала і разом думала. Зачиняє двері і вікна думки. Нічого. Вона проходить крізь стіни. — Я вірна! Я вірна! — кричала вона, а хтось казав їй постійно: — Я вірю тобі.