— Той самий, що був за Петлюри.
— Той самий.
— От тільки, чи надовго.
— Це вже святий Бог знає. А Дорошенко, отой, прости, Господи, драбуга, втік на лівий берег — отуди до Золотоноші. А тих його обдертусів, що сиділи в казармах, пустили на всі чотири сторони. А я вам кажу, що вони ще нароблять діла. От побачите.
А все почалось, — каже далі Микита, — з Македонів, може, чули про отця Солуху, що церкву велику збудував, а тепер ніби гімназію будує. Там, кажуть, такого хлопців з війни найшло, а Марко Граб візьми та збери душ тридцять хлопців — молодиків і старших, і ото вони через Шандру та через Синявку, та Степанці візьми та й руш на Канів. Хотіли цапнути отого клятущого Федоренка, але втік на свою Таганчу. Він там, ніби в Миронівці, наробив діла… А хлопці рушили далі — возами, верхи, охляп і в сідлах, і раненько, на схід сонця, дійшли вам до Канева. В перву очередь обложили казарми. Кажуть, ніби Марко пішов до вартового. — Знаєш мене? — ніби питає. — Та, каже той, — знаю. — Тоді ніби Марко револьвера витягнув. — Руки вверх! — І той підняв. А хлопці вже казарму обступили, обдертуси ще спали, і те все, як сніг на голову. А все те було звідтіль... З глуб-Расєї… Наших порядків не знає. Як крикнуть: — Здавайсь! Ті вояки все оружіє через вікна викидали. Хлопці, що потрібно, зібрали, решту — замки геть, до мішка і забрали. А степанський Дяченко Петро, так той просто перейшов — і баста. Кажуть, Марко мав з ним зговор.
Григор слухає уважно, брови його зсуваються, то знов розсуваються. Він тільки що прийшов з церкви, на лиці його весняна втома. Він же постить і не курить. — Подуріли, — каже він. — Народ, як народ, а диви. Пилипенки! Дорошенки!
Спитай того і іншого дурня, чого він хоче. Господи, Господи! — старий обводив усіх поглядом, але ніякої відповіді. Іван має на цей раз замкнені уста.
А в понеділок хутір іде далі своєю єдиною дорогою. Виблискують лопати, вивертається вогка, мастка земля. Духман здіймається і насичує повітря п’янючою силою. В небо вистрілюють жайворонки і там вереміють. Всемогутнє життя видирається з надр огрітої скиби, з кожної груди землі, де розгорнуті городи, де впирається сонце в тверду твердінь і жене знутра м’які паростки лілей, півоній, нарцисів. Де решетилівські дівчата в яскраво-червоних і білих хустинах наступають босими і брудними ногами слизькі заступи, де засмалений, мов головешка, Дмитро Кандор, що нагадує хижака, стріляє жадібним поглядом чорних очей по міцних загорілих литках Пріськи, що навмисне підтикає свою попелясту від сонця спідницю вище від колін, і де великий, золотої барви півень погойдує своїм намистом, топче своїх сірих красунь, вискакує на жердину огорожі і на ціле горло, з приплющеними очима, викрикує в простір свою велику радість.
В полудень сходяться біля широкого, незастеленого кухонного стола хлопці й дівчата. Смаглі лиця й білі міцні зуби. Вони жадібно їдять капусту з олією та кислі огірки, та картоплю "в мундирах". І як їм нестримно весело, і як дзвенить їх сміх! Дмитро, мов ласий кіт, прозирає скоса наскрізь Пріську, що сидить за столом, ніби розквітла півонія, смагла і соковита, в червоній з білим горошком хустині. Вона для Дмитра прозора, як склянка вина. її розпирає вибушна радість від його погляду. З переповненої її душі виливається страшно здоровий сміх — аж до сліз, аж до кашлю, а її міцні, чисті й переливно-перлисті зуби виблискують між порепаними устами, як оздоба. — Дівчата, дівчата! А дивіться! У Дмитра заспані очі! — Марцьові, — кидає інша. — Мабуть, нездужає, — ще інша, а далі вже невтрим, і всі різними голосами, хором регочуть. — Все те Домаха наробила йому, — кпить далі Пріська, а очі мигцем, ніби батогом, стьобають Дмитра, що регоче з усіма, на що таранкувата і зовсім цнотлива Домаха, що "Богу духа винна", та, що сидить, "мов засватана", дає просту і невишукану відповідь: — Не пащекуй, не пащекуй! Зубата! Сама за Савкою гониш і не здоженеш.
— Ха-ха-ха!
Мар’яна, знай, носить тяжкі, великі, полив’яні миси — раз до вінця повні, раз порожні до дна — і все те діється під сміх, а наївшися, всі нараз зриваються, вертко обертаються до образів і поспіхом "гонять попід носом мухи". І ще не встигли відхреститися, як Дмитро шулікою спадає на ту пащекувату і тут же кладе її через високу поперечину старанно збитого ліжка Омелянчихи. Пріська — в репет, Омелянчиха кляне "на чому світ", а решта — регіт. Шорсткі мозолясті долоні Пріськи куди попало обкладають звучними ляпасами обличчя Дмитра, нігті вгороджуються в його залишаяні щоки, йому попід очима і з губи виступають червоні краплини, але міцні, загорілі ноги Пріськи мигають уже нагими стегнами, і невідомо, куди б це завело, коли б у дверях своєї комірки не появилась постать Григора, від чого все зривається, мов зграя вороння, і стрімголов, наосліп кидається до дверей.