Як батько, так і син рідко бувають тепер у хаті. Таке сонце, така благодать, до рук лізе стільки діла, що на хату не лишається місця. Рано-вранці, як на схід благословляється, як свисне в саду перша пташка, вже зводиться людина, промовляє кілька слів до Бога, миється, щось там з’їсть, шапку на голову — і на двір. І так до пізнього вечора — хіба що зайде поїсти, і тільки по смерку стягаються з усіх боків трудівники до їдальні, щоб перекинутися парою слів за пісною вечерею та склянкою чаю.
Як після того спиться! Торкнеться голова подушки — і вже є сон. Хутір затихає, десь на вишках ще ґзяться дівчата, що не йдуть додому, бо їм далеко, але потім і вони засипляють. Ріжок місяця зсовується за клуні і перебігає від хмаринки до хмаринки, садом проходить варта з Кудлаєм, спокійно стоять і наслухують дерева, Кудлай інколи чогось зривається, ніби хто його підстьобнув, біжить з гавкотом через сад за пасіку геть до поля і там невідомо з ким свариться своєю собачою мовою. Вартовик у цей час, причаївшись за кущами, пильно вдивляється в глибину ночі.
На страсть люблять усі йти до церкви. Прадавня, діда-прадіда звичка. Кожний має свою церкву. Одні до Канева, інші до Ліпляви. Григор звик ходити на страсть до Ліпляви. До Канева далеко, а їхати на страсть не велить звичай. Він іде поволі, за пазухою кобеняка несе сукану дома воскову свічу. Коли буває сам, любить сам з собою вголос про те чи інше розважати. Завжди найдеться про що думати і про що казати. Все, каже він, тепер ніпочім. От ви гляньте на цей світ. Скажете, що так має бути? От іде свято, а радості нема. І яка, скажіть, може бути радість? Чи я, скажіть, кого зобідив чи скористав чужим, чи, борони, Боже, на чуже життя спокусився? Таже Бог усе бачить, а от ви, що чесно думаєте, гляньте: вони мене сьогодні врагом, обидчиком, злодієм роблять. Вони виривають з рук твоїх твою працю, і ще коли б хоч з неї хто путящий скористав. А то ж розірвуть, розпатрають — і ні тобі, ні мені… Е! Що тут казати. Старий усе чує когось біля себе, кому ці слова сказати треба. Не вірить, що їх зрозуміє жива людина.
Мар’яна звикла до Канева, до собору. Там була вона кожного року в цей вечір, там горіла її страсна свічка, там вислухувала вона дванадцять глав про муки і смерть Христа. Але Іван не може в такий час лишити хутора. Навинувся Андрій. Він, правда, втомлений, але всі побачили, що він почав чиститись та чепуритись. Нікому нічого не каже, але свою думку має. До нього заходить Іван.
— Збираєшся, може, на страсті?
— Хочу піти, Іване, — каже Андрій.
— До Ліпляви?
— Думаю, до Канева.
— Мар’яна хоче йти до Канева. Візьми її з собою.
— Ну, а ти?
— Нікого дома не лишиться.
— То я зостанусь.
— Краще зостанусь я.
Виникає мала суперечка, перемагає Іван. Андрій іде до Канева, і з ним іде Мар’яна. Інакше не може бути. Іван знає, що тягне туди Андрія. Але Мар’яна раптом роздумала — може, буде краще, як вона також лишиться дома, до речі, вона така втомлена і недобре себе почуває.
— Але ж ти хотіла йти! — каже Іван.
— Я думала, що ми підемо разом і зайдемо до батьків, — похнюпливо каже Мар’яна.
— Я в такий час лишити хутір не можу. Ти ж бачиш, що всі відходять.
Витворюється мертва точка — і чому? Видно з першого погляду, що Мар’яна хоче йти до Канева. Іван дивиться на жінку довгим поглядом, йому видається, що вона внутрішньо дуже схвильована. Потім повільно встає і мовчки виходить. Мар’яна лишається сама, нерішена і кинута, їй робиться страшно і боляче, і коли Іван по кількох хвилинах вернувся, помітив, що його жінка заплакана.
В Івановій душі порушилось на короткий момент недобре почуття. Хотів різко підійти і різко запитати, що нарешті з нею і чого вона хоче, але в ту саму мить переміг себе. Посміхнувся. — Ну? — сказав з посмішкою — і це "ну", і ця посмішка зробили все. Мар’яна кинулась до нього, обняла за шию, міцно пригорнулась і цілувала його міцно-міцно.