Мар’яна реготала. — І на цьому скінчилось? — запитала через сміх.
— О! Уяви собі, що по Великодні я дістав через няньку Варі листа. Романтично, як Ромео від Юлії. І навіть у французькій мові. Я ще мусив шукати перекладача. Писала, що вона нічого не має проти продовження нашого знайомства. Пропоную вам, месьє, зустріч… Біля собору в такій і такій годині.
— І ти ходив?
— На жаль, ні. Побоявся. Все ж таки в ті часи генерали, навіть на пенсії, видавались мені божищами, і коли я бачив, як старий панисько зі своїми бакенбардами, у своєму блискучому мундирі їхав своєю лакерованою кареткою нашим скромним Каневом, мені хотілось завжди зірвати з голови свою шапку. Така з нього валила сила і певність себе.
Мар’яна стиснула руку свого друга. І коли вони перейшли міст та опинились на Полтавській вулиці, що вела до центру міста, Мар’яна по короткій надумі зовсім тихо запитала:
— А чи думав ти, Андрію, хоч трошки про свою черницю Мар’яну?
Це було сказане так зворушливо, тепло, що Андрій на хвилину втратив присутність духу. — Думав, Мар’яно, — відповів він зрадницьки тихим голосом, ніби так було треба.
— І було тобі хоч трошки скучно?
— Так, — капнуло скупе слово.
— І ти не скаржишся на таку… ну… ситуацію?
— Не знаю. Інколи мені все-таки ніяково, — сказав він непевно. Мар’яна хвилинку думає і зважує слова.
— Це і є, Андрію, якраз те, і коли б я його не мала, я б, можливо, скорше погодилася б з раціоналізмом мого становища. Я така розколота. У мені дві душі, двоє сердець, двоє тіл. Одне я знаю, друге я відчуваю. Знаєш, як це сталося? Я розгубилась. Я любила і люблю Івана, і ти добре це знаєш. Найдивовижніше в тому, що я роблю не так, як робити я хочу і робити збираюся. Ти, мабуть, сам помітив: людина основні свої ідеї ніколи не проводить в життя так, як цього вимагає її теорія.
А знаєш, чому так сталося, що я зовсім забулася? Що все сталося проти моєї волі? А це тому сталося: я, Андрію, люблю силу.
Отже, можеш не вірити, але це так. Я любила в уяві сильних мужів, лицарів твердих і неугинних. З романів я найбільше любила ті, де пульсувала жива, спокійна, монументальна сила. Ненавиджу істерику і метушню. Ненавиджу дрібноту і блискітки. Мій ідеал мужчини мав бути, як велетень, як викут… Ти розумієш? Як пам’ятник з граніту, тільки він мав ходити, говорити і діяти. В його жилах мала текти гаряча, але рівна, як крок часу, кров.
І коли я, Андрію, в уяві перебирала всіх знаних мені мужчин… тут, у Києві, в Петрограді — де я тільки не була, я тобі признаюсь, моя думка завжди чомусь зупинялась на Іванові Морозові. Я знала його давно, дівчинкою. Не могла навіть мріяти, що буде так, як є. Це було тоді абсолютно неможливо. Він, бувало, приїжджав з війська. Молодий, плечистий… Які у нього були рівні і тверді риси обличчя! Як на все певно дивився! І я його покохала. Я його обожнювала. Страшно навіть признатися: я мала тоді, може… Я знаю… п’ятнадцять — шістнадцять років. І мені здавалось: ах, коли б так сталося, щоб він і я... ну, десь на самотньому острові, знаєш… щоб я стала його… щоб мала від нього сина… Таку міцну, міцну дитину, таку живу. Я смакувала його тіло, його доторки. Не знаю, чи ти мене розумієш…
Але прийшла війна, довгі роки, моє уявлення про нього приглухло. Я далі милувалась у красі сили. Я завжди любила рослих людей. Любила плоть. Я страшно хотіла бути коханкою такого мужчини. Навіть не жінкою, а коханкою. Мені хотілося родити. Я не раз розмовляла на цю тему з батьком, і він дивувався, чому мене цікавлять діти, пологи, фізіологія. Але потім… Уяви… Ти, зрештою, знаєш… Ось є. Сталося! Це, правда, мале чудо, але це так. Я вийшла заміж за недосяжний, давно вимріяний ідеал. Так. Я стала жінкою справжнього мужа. І коли я, Андрію, вичула, що Іван буде моїм, я постановила собі бути для нього такою ж ідеальною жінкою, як він для мене є ідеальним мужем.
Але в цей саме час, Андрію, я спізнала не тільки Івана, але і всіх вас… Морозів. Сопрона, Петра, тебе, Таню. Почула ваші розмови, вичула ваш дух, ваші наміри. Я зміряла темперамент і душу вашого роду. Знаєш, що сталося? Я лякалася спочатку цієї думки. Ні, ні! Не треба цього. Демоне! Відійди! Я не хочу. Але все-таки Андрію, я чомусь у цьому крутежі збагнула, що ви всі… Що ви є.. разом всі…
Всі Морози. Що ви для мене — одно ціле. Ви нерозривні. Коли я дивилась на вашого велетня-батька. Коли кожний його крок — це чин. Коли в усьому ви залізно тверді. І нарешті — ви думаєте. Я просто не вірила, що тут у нас є люди, що можуть думати. І от я на власні очі і вуха переконалася: так! Тут є такі люди! Це ті люди, в середовище яких я входжу. Що маю їм принести, щоб бути гідною їх? Я мушу цій родині дати щось гідне і їх, і мене. Зрештою, я почала думати, що ви є початок великого, незбагнутого ще чину… Тут родяться люди, що не лишаться на хуторі, а підуть в усі кінці світу і скрізь понесуть з собою свою велику душу. Я мушу бути матір’ю тих людей. Розумієш, Андрію? Я мушу бути одною з тих, що з себе вилонять майбутніх Морозів. Такі у нас прекрасні простори. Таке високе небо. Така сильна і духманна під ногами земля. Як не хотіти, щоб на ній ходили так само великі люди і щоб я не була їх матір’ю?