— Таня? — швидко підносить голову Андрій, очі його грають, Іван ще щось там каже, але Андрій весь — втілене захоплення, що нарешті побачать свою Таню в новому вигляді.
— А по-моєму, про це тим часом найкраще мовчати, — каже Іван, і Андрій погоджується. Але від цього радість його не меншає. От буде несподіванка! А поки що — ша! Не треба рушити батька. Він у ці дні для людей неприсутній. Він тільки з Богом. Велика мовчанка сковує йому уста, і ходить він так, щоб не порушити ні одного тону святості.
Свято нагально вривається в кожну щілину життя. Воно вже починається від вербниці. Іншими роками бувало, що в ці дні ще сніг, ще з полів межами блискотливо біжать струмки, а на лугу лежать олов’яної барви плями; інколи бувало, як і тепер, — сонце й перша зелень, але завжди в цілій природі той самий настрій: настороженість і хвилююче чекання великого щастя, що поволі і невидимо наближається з усіх боків землі та неба.
На хуторі ці дні мають свій смак, запах і барву. Це дні великого чекання і самозречення. Відходить день за днем, і їх таких сорок два — тиша, душевний спокій. На столі — чорний хліб, сіра картопля, бурштинова, з соняшника, олія. Від першого дня свідомого дитинства всі пам’ятають присмак глибокої туги, що постає через конечність зречення земних благ. Особливо ті останні дні посту, коли починає діяти весна, коли величезна піч кухні вже викидає пахучі, барви каштанів, паски, коли висуваються широкі деки свіжих скрутів ковбас з гострим запахом часнику й гірчиці, коли на всіх столах — гори хрустких бубликів, солодких мазурків, барвистих коржиків. Дитяча рука сама простягається, а слина котиться, а чічки барвіють — і гріх, і страх, і "буде бити бозя", невинне, чисте очко зиркає на ту бозю і не хоче вірити, що вона така грізна. "Ось, дитинко, прийде Великдень і все посвятить". Ах, коли вже він прийде! Такі ті довгі дні — і признайся, Андрійчику: чи не довелось тобі часом, коли відвернеться мама, заплющивши на бозю очі, відщипнути кінчик, отой, що з ниточкою, ковбаски. Зовсім, зовсім маленький шматочок, щоб було менше гріха, при тому сором’язно зиркнути на закоптілого Ісуса, затремтіти від жаху, бо він усе бачить, та втекти надвір, де нема зайвого ока, і там, під нашепти злої сили, все те швидко-швидко з’їсти? "Дивися, дитино. Нечиста сила на кожному кроці чатує на тебе, щоб увести тебе в гріх. Стережися її, дитинко", — чути тихі слова матері, але тут стільки спокус! Так їх багато!
Вже здавна рік у рік хутір непомітно міняється. Найбільше спричинився до цього отой Петро, тоді ще зі своєю гнідуватою борідкою, а потім ті школи. Коли він приїздив з Києва, то неодмінно привозив з собою когось зі своїх товаришів. Приїжджав Сопрон з Настусею, що служив тоді ще в Саратові. Молоденька Татяна появлялась у своїй гімназіяльній суконці з широким, брунатної барви, фартушком, а з нею її "подруги". І все то молодь, і хутір наповнявся, мов дзбан, шумливим питвом.
Тоді непомітно минали останні дні посту, — під лоскотливий сміх дівчаток, під невинні спроби залицянок, під жарти й розмови, а Великдень вривався, мов буря. Все тоді співало. Все було сміхом. По саду і по всіх місцях дзвеніли та барвіли дерева й люди.
Тепер ні Петра з борідкою, ні Сопрона з Настусею, ані навіть Тані з її невпинними жартами, біганням та роботою. Зате появилась Мар’яна з позакачуваними рукавами, в білому фартушку — Іванова жінка, Андрієва братова — недавно пишна панна з бронзовим волоссям, спокуса всіх ловеласів… А потім Ольга… Ця увігналася сюди ураганом, зовсім непрошена, як доля, і ось по цілому будинку сиплеться її переливний сміх. Ось вона фарбує з Васильком крашанки, і при тому обоє заводяться, мов двоє півників; біжать через сіни на подвір’я, Ольга кричить криком, ніби її б’ють, і женеться цибатими кроками двором та ховається якраз у дровнику, де Василько, напевно, її впіймає та порядно намне. — Я тобі, каже, дам! Потім, примирені й засапані, особливо Ольга, появляються знов у кухні, але по короткому часі вони вже знов чомусь гримотять стільцями в їдальні, і при тому щось з грюкотом падає, на них хтось кричить, а Ольга скаржиться: — То скажіть йому, щоб він мене не займав.
— Не займав! — кривиться Василько. — Хто то кого займає! — А всі регочуть. — О! Василько — сила! — падає зауваження. Василько надувається: — Я можу повалити її одною рукою, — заявляє він гордо, і нема таких, щоб йому перечили.
— Ви-но робіть своє, — свариться Мар’яна. — Поналивали скрізь фарби… Які твої, Ольго, руки! Май на увазі, що це тобі не відразу відмиється.