Виходять, виходять і виходять. Всі виходять. На подвір’ї перед порогом — дві запряжки. Бричка і звичайна кара, вимощена горохвяною соломою і прикрита строкатими килимками. До брички пішов старий. Перш за все оглянув упряжу. Нічого. Дещо підправив, вийняв батіг і глянув на небо.
— Здається, трохи розпогодилось… Сідаєм! — кинув між іншим, не оглядаючись. Але це звучить, ніби він командує полком кінноти. Він не цікавиться, хто і де сідає. Це вже не його діло. Сам він, великий і розвальний, уже сидить на козлах брички, і біля нього може приміститися хіба Василь. Більше місця він біля себе не лишає.
І всі сідають. Все, ніби за розкладом. Таня сідає до діда. До неї підсідає Петро й Водяний. Іван бере віжки другої запряжки. З ним іде Сопрон і Мар’яна.
— Можу я з вами? — чує Іван її голос.
Вона лишає місце ззаду і пересідає наперед. Ззаду зістається сам Сопрон. Мар’яна гукає на Василя:
— Васильку! Сюди! До нас… — Ні. Василь вже умостився біля діда. Він навіть не відповідає, а тільки швидко обертається і киває рукою. Кудлай бігає між возами, похитує товстим хвостом і дивиться на всіх поважним і нездивованим поглядом.
— Ні. Я мушу перекочувати, — каже Петро. — Треба задля блага ближніх потрудитися… — і він повільно і обережно злазить з брички і з крехтінням вилазить на віз Сопрона.
— Їдемо, брате! — каже він, опинившись на горохвяному сидінні. Бричка вже рушила.
— Вйо! — стьобнув Іван по конях.
Вже давно не тримав він у руках віжок. Це відразу помічається. Він їх тримає обома руками, ніби якусь дорогоцінність, хоча його темно-гніді коні і не думають поводитись якось непристойно. Вони рушили воза і потягнули його з невеликого косогора, притримуючи, щоб не котився навально. Віз, а особливо висока, на ресорах бричка, досить таки нахиляються набік. Мар’яна притримується за рукав Івана. Всі нахиляються вліво. Бричка вже доїжджає до звороту при виїзді з хутора… При брамі п’ять молодих тополь, три праворуч і дві ліворуч; легкі, колись на зелено фарбовані ворота відчинені і ніколи не зачиняються. Далі мала, вузька, на дві колії, дорожина на Ліпляву і в поля в напрямку півночі, а спереду луг… Від самої брами починається той луг і простягається ген аж мало не до Дніпра — з невеличкими перебоями, пагорками з піску або острівцями, зарослими кущами верболозу. Весною, коли Дніпро розливається, вода доходить мало не під самий хутір, а бувають такі роки, що і під самий хутір, аж по дорогу. Тоді з вікон Морозового дому видно широчезне плесо води, втикане то тут, то там почорнілими острівцями верби. До Канева їздять тоді човнами і роблять це не часто і не кожний, бо переїзд у такий час через Дніпро вимагає всебічної зручності.
Зараз луг сірий і спорожнілий. Навіть череди худоби, що звичайно бродять по нім осінньої пори, тепер зникли. Дощ. Кому хочеться в такий час виганяти надвір навіть худобину…
На щастя, дощ трохи ущух. Над головами, і то досить низько, з великим розмахом женуться величезні кусні чорних хмарин, їх напрямок — схід… Вітер дме з-за Дніпра, десь з тих гір, які зараз майже закрилися поволокою туманної мжички. Інколи намагається прорватися сонце і, коли це йому вдається, воно нашвидку кидає на мокру землю купу змученого світла. Так і помітно, що призначення його не перемогти, а тільки подражнити. Чорні тіні хмарин, мов рухливі ліси, проповзають по сонячних плямах і пливуть, пливуть певно і невідхильно. Вусате кволе світило над землею борсається у валунах, ніби золотий футбольний м’яч.
Яка радість їхати отак до церкви! Бувало, Василь не міг дочекатися тієї хвилини, коли можна було одягнутися в нову, чорну, оксамитну блузку, підперезатися широким, блискучим шкіряним поясом з великою мідяною бляхою, на якій витиснуто великий двоголовий орел. Особливо це приємно навесні і влітку, а найприємніше на Великдень, під час "проводів" або на Зелені святки. Ідеться святочно. Коні біжать вільно, граючись, пофоркуючи ніздрями. Колеса рівномірно котяться по м’якому піску. Справа і зліва заквітчаний луг, маленькі вогкуваті вибоїни, на яких віз злегка нахиляється, інколи трапляються калюжі з брудною водою, вимощені вербовим хворостом. Коні тоді зменшують хід, ступають повільно і обережно, входять по коліна у воду і бризкають нею на всі боки. Колеса також входять у воду майже по маточини. Василь нагинається за драбину і дивиться, як вода стікає по обручах, а після, коли віз поволі виїжджає на сухе, за колесами лишаються на піску дві довгі брудні смужки.
Все це Василь пам’ятає, і все це подобається йому. І коли він ще бавився малим на своєму подвір’ї, то любив повторяти собі якраз цю їзду до церкви. Брав возика і їздив довкруги, вибираючи навмисне по можливості гіршу дорогу. Особливо імпонувало йому, коли падав дощ і по дворі стояли калюжі…