Такі ось гості, крім уже нам знаних, прибули на хутір Мороза. Таня Морозівна має досить складне завдання. Це вже не тільки "свої", це вже справжні "гості" і, можна сказати, виняткові. Це нічого, що Марія Олександрівна тільки дружина міського доктора, а Наталя Петрівна — тільки дружина учителя вищої початкової школи. Важно те, що ті, без великих титулів, дами є загальношановані і загальнопризнані. Свого часу вони бували на балах навіть у князя Кочубея. І коли вони погодились заїхати на хутір Морозів, це з їх боку неймовірна ласка. Таня мусить обернутись. На стіл вивалюється порцеляна, кришталь, срібло, найкращі серветки. Стіл мусить сяяти всіма барвами веселки. І страви мусять бути до всього допасовані. Не кишка і не смажена капуста, а смажені кури зі сметановою підливою, а курячий бульйон, а десерти і компоти, а кава, торти і свіжі овочі. І п’ється при тому також не самогон, навіть заправлений, навіть "первак", а вино — добре, справжнє кримське, з-перед війни старанно бережене для виняткових подій у житті хутора.
Це виняткове завдання в теперішні дні. Виняткове і майже непосильне, але воно виконане. Татяна вривається до кухні, мов чудова буря. Вона лишає всіх — їх там досить, вона біжить до вітальні. Так. Стіл — великий, гордий і блискучий. Струнко стоять порцеляна і кришталь, ніжно, делікатно лежать згорнуті білі серветки, рівно, мов під шнурок, стоять темно-вишневі стільці. Раз, два, три... дванадцять… Гаразд! Дванадцять кувертів, як шроту. За всім стоїть Омелянчиха і скромно посміхається тонкими, зморщеними устами. Вона вже, Богу дякувати, дещо на своєму віці бачила. Знає, як, що і до чого…
А гості, як гості.. Вони вистояли в церкві, вони довго і старанно молились і ще більше гуторили. Знана недільна втома і знаний голод — здоровий і міцний, мов добрий напій, від якого крутиться голова і болить шкура, їх настрій знаний — швидше до чарки горілки, до шматка ковбаси і чорного хліба — випити і закусити, раз, другий, третій, щоб одразу зашуміло в мозку, щоб по всьому тілу розлилося п’янюче тепло, щоб захотілося ще більше все те, що стоїть, поїдати, поїдати і смакувати…
Так воно і є. Особливо молоді мужчини дуже ретельно пильнують тих добрих звичок. Вони входять з дамами, вони їх роздягають, розсаджують, цілують в ручку, нахиляються, відхиляються, але разом з тим то один, то другий підходить до буфету, де окремо стоять кусник порядної шинки, кілька покраяних огірків, пара кілець ковбаски, а найголовніше — карафа, майже сулія, товста, висока і простора, а в ній — так, наполовину — звичайна, біла, чиста… І кілька великих, гранчастих чарок біля неї. Це, так би мовити, для мужчин… Окремо. Це їх, і дами тут не можуть нічого вдіяти… І коли Сопрон Григорович поклонився раз, другий і третій цій карафці, він вертається до дам з такою палкою усмішкою, що направду можна в ній розтопитися. Те саме стосується і до Петра Григоровича, і до Водяного, і навіть Івана Григоровича. Микола Степанович і Афоген Васильович також не відважуються порушити цієї благородної звички предків. І треба віддати справедливість, Афоген Васильович гідно і солідно виконав традиційний, предківський заповіт. Випив раз, крякнув, похвалив. Випив другий, мотнув головою. Випив третій, не випустив ніякого звука, сягнув по шматок ковбаси з огірком, заповнив старанно рот і промимрив: — Да. Здорово! — і тільки відійшовши до мужчин, що купчились у вітальні біля дам, він уже заговорив (звичайно, не для дам): — І от ті сучі сини, українці, хочуть нам забрати нашу прекрасну руську традицію…
— Яку? Яку? — делікатно і обережно, нагинаючись, мов лоза над сторчаном, питає Сопрон.
— Яку? А от! — вказує він перстом на буфет.
— Буфет? — питає Сопрон. — Не дамо! Не дамо! Буфет наш… Нікому не дамо. Зрештою, кожний українець любить також випити.
— Українець? — високо і різко перечить Афоген Васильович. — Любить, правильно… Але що?
— Горілку, Афогене Васильовичу… Звичайну собі горілку.
— Брагу! От що… — перечить Афоген Васильович.
— Ні-і! Брагу п’є руський, — протягло, з виглядом знавця, майже співчутливо вимовляє Сопрон.
— Так, брагу п’є руський, — вмішався до розмови і Микола Степанович, виконавши свій обов’язок біля буфету. Його бас ще спотужнів. — Я, — каже він, — коли був… — але його перериває поява у вітальні старого Мороза… Він тільки що увійшов, бо треба було наперед полагодити все надворі. Помічається стареча втома і своєрідна блідість, яка ледве проникає до ока спостерігача. Майже все обличчя його вкрите заростом, і незначні голі місця на вилицях мають майже ту саму барву, що і волосся. Всі знають, що господар ще нічого, за своїм недільним звичаєм, не їв.