Василь ці речі бачить і переживає. Василь усе бачить. Він споглядає на Афогена Васильовича, і йому все здається, що той встане і своїм високим тенором крикне: "Вон!" Але Афоген Васильович тут не той самий, що в класі. Тут він говорить, жартує — правда, і сердиться, але сердиться зовсім не так, і з ним дається говорити.
Татяна рішила бути коло столу. Товариство їй робить Микола Іванович Водяний. Розмовляють вони витримано і коректно. І на них помітний вплив алкоголю, але вони вміють себе стримувати. Таня тільки зарожевілась і трохи випросталась.
— Я пропоную, — казала вона, — цю зиму провести у нас. Братів ми так скоро не відпустимо. Досить чекали иа них. Сопрон мусить пробути принаймні до Різдва. На Різдво я пропоную зробити у нас велике свято. Будемо гостювати, колядувати, їздити, ходити на сковзанку, на полювання — словом, забавляться. Я цілі три роки не виходила з роботи. День у день, без зміни і перерви. Мусимо хоча частинно нагородити себе. Ні?
— Якщо нам дозволять — так, — каже Микола Іванович.
— Хто не дозволить? Революція. Хай собі роблять революцію. Ми її не потребуємо.
— Інколи, Татяно Григорівно, нас і не питають…
— Ні. Я протестую. Мусять нас питати. Як? Я не втручаюсь в чужі справи і я хочу, щоб мене не займали… Я взагалі вважаю, що я маю право на життя…
Вона хотіла сказати щось інше. У неї була думка сказати: я не втручаюсь у всіляку політику.
— Ви, знаєте… На нашому лугу є чудові місця… Лід тягнеться верствами. Ви, безперечно, прекрасний бігун… Пропоную вам своє товариство…
— Вдячний… Охоче.
— Тільки я вже все забула. Грати забула, сховзатнсь забула. Я була вічно в роботі. Я вже не знаю, коли бачила в руках моди. Не знаю, чи вони взагалі існують. Війна знищила нам кар’єру. Я вже, напевно, була б лікарем…
— Вам цей фах імпонує?
— Імпонує? Не знаю. Я тільки, як і всі ми, Морози, дуже дисциплінована. Ми можемо все робити. Малювати, співати, господарити, бути машиністами, навіть писати книги…
— А це ж хто?
— Андрій. До речі… Ви знаєте нашого Андрія?
— Майже не знаю. Бачив його ще як хлопчика.
— Він дуже виріс, високий, кінчає гімназію. І пише… Пише прекрасні речі… На Різдво буде дома. Познайомитесь. Я переконана, що він вам підійде. Цікавий, можливо, найцікавіший за нас усіх. Шкода, що він не може бути тут. Мушу його навідати.
— На ваших плечах ціле господарство, — каже Водяний.
— Після смерті Марусі — все.
— То ви мусите бути дуже досвідченою…
— Так. Деякий досвід маю. Зрештою, це тільки конечність. Роля господині мене не захоплює.
— Що вас цікавить найбільше?
— Мене цікавить? — вона подумала. — Щось таке… щось таке… — приплющила очі. — Не знаю що. Щось трохи авантюрне… Світ, подорож, якась афера, найкраще якась романтична. Колись я читала романи пригод. Якась мандрівка пароплавом, зустріч з цікавим мужчиною, найкраще з якимсь письменником…
— Чому письменником?
— Я так думаю — чому, не можу сказати. Це, по-моєму, найцікавіше.
— Це дивно і разом цікаво. Наші дівчата не дуже схильні на такі якраз речі…
— Наші. Які. У нас їх безліч… І таких, і інших. Чого у нас тільки немає. У нас знайдете всі роди, раси і вигляди людей, які тільки можуть бути на землі.
— За винятком, кажіть, чорних. Але більшість наших людей — це люди "домашні" — "лезанімо доместік".
— Маєте рацію.
— Ви це також вичуваєте.
— Так. Але про це якось не випадає голосно говорити. Зрештою — хай цим журяться інші.
— Але взагалі це цікава тема.
— І у нас майже не рушена. Ми ростемо, як трава, і годі. Але я вже не можу ясно думати. Мене розбирає вино.
— Як, Татяно Григорівно.
— Так… По кісточках… Одна, друга, третя… Щось десь там загоряється… О, дивіться, дивіться! — і Татяна вказала на всіх. Виголошувався тост. Розчервонілий і величний Микола Степанович тримав у своїй здоровенній руці маленьку чарку і, мов диякон, проголошував: — За мирну, добродійну, блага всім бажаючу, добро творячу і муравлинно трудолюбну родину Морозів на чолі з її патріярхом підношу цю чарку і всім їм бажаю многії літа!
Майже спонтанно вирвалось в однієї з пань " Многії літа". Афоген Васильович одразу підтримав, а за ним заспівали всі. Цим самим відкрилась шумна частина обіду. Розмови окремих гуртків згасли. Пішли окремі слова, зауваження, вибухи сміху. Торувала над усіма Мар’яна. Вона швидко розгорялась, і її сміх лунав без перерви. Марія Олександрівна мусила постійно інтервенювати: — Мар’яно! — чулося щохвилини. — Я, мамочко! — чути було між шумом. — Як ти себе поводиш. — стишено сказала Марія Олександрівна. — Трохи шумно, мамо… Але що я можу зробити. Хочеться щось заспівати, щось студентського, "Бистри, как волни", щось таке… — вона потрясла своєю буйною головою, купи її волосся на плечах металися, мов огонь, коли його піддуває вітер, її сусід, Афоген Васильович, увійшов також у сферу натхнення. — Я можу бути ще цілком молодим! — гордо заявляє він. — Ви тільки не хвилюйтесь.